Тож час і мені, автору цієї спроби твору про прихід Апостола Андрія на землі українські, сказати своє слово. Я не мала такої відваги, аби придумати його проповіді, а трансформовувати Святе Письмо не вважала правильним. Воно нині доступне кожному: стукайте — і відкриється. Тож нехай ся таїна залишиться.
— Але ж є Євангелія від Андрія...
— Нехай вона залишиться на совісті тих, хто це написав.
— Є Житіє Андрія...
— Апостоли так не жили і так не помирали.
А він був, є і буде нашим Апостолом Ісуса Христа. Мені ж бо дана малесенька територія — я можу лише закласти, з максимальною делікатністю і бережливістю, лише свої видіння того, що було, враховуючи те, що було потім, що є тепер, і прозираючи, наскільки мені дано, будучність. І розуміти, що все починається не з кінця, а таки з початку. З підвалин.
Інквізиції і хрестоносці, полювання за відьмами і глибокий шрам народної образи: ну пощо на тисячолітній глум було розсилати по світу послів у пошуках "вигідного" Господа, а потім заганяти Володимиру у річку Почайну (недарма вона зникла), збентежених, заляканих, сторопілих смердів і київських вельмож, адже Він уже прийшов, Його сприйняли, полюбили, до Нього молилися, Йому поклонялися. І вже у четвертому столітті про нас говорили, як про християнську країну.
І нашою землею уже пройшов Андрій. І сказав своє Слово.
У 50 році від Різдва Христового апостоли, ті з них, які були ще живі, зібралися на свій Перший Собор. Про що вони говорили? Вислухали вочевидь кожного. Вислухали й Андрія. Про його походи на землі скіфів та гіперборейські землі. Про край дивної краси і людей, які живуть на ній. Ділився сумнівами. Очевидно, вони в нього були. Вони були у всіх: як діяти і що робити далі? В повітрі пахло грозою, перевертався час, оголювалося його денце. Імперія, породжена вовчицею, шкірила ікла і жерла все і всіх. Всі відчували, що скоро їй доведеться вити од відчаю і жерти саму себе. Але то буде ще не скоро. Поки що спливали останні хитливі роки імператора Клавдія. Його попередня дружина — буйна, розпутна Месаліна — нарешті у пеклі, щоправда, імператори і їх дорогі половини не потрапляють туди, адже ж вони по смерті стають богами і вже з іншого світу владарюють не лише людськими долями, а й земними й небесними стихіями. Вінценосців важко спекатися навіть після їх кончини. Їм ставлять статуї і пам'ятні арки на Марсовому полі, на їх честь проводяться грища і їм моляться, приносять жертви
(ще б пак), просять заступництва. Месаліні не поталанило — надто безпутним було життя вінценосної блудниці, що викликала навіть ненависть сенату, так що богинею її не проголосили. Інша дружина Агрипіна повсюдно сіє смерть на своєму шляху, винищуючи всіх претендентів на престол, уперто ведучи до імператорського трону свою майбутню смерть — синочка Нерона. Кіфареда й актора. Майбутнього комедіанта. Блазня римської публіки. Першого гонителя християн. В Єрусалимі діє біля півтисячі синагог і скиній. Іудеї моляться Господу і просять відвернути лихо. Сяє гордою пишнотою не так давно перебудований Іродом Храм Господа, куди звідусіль спливаються пожертвування іудеїв, золото, коштовності. Римляни поки що спостерігають, хоч ласо поглядають у бік сяйливої споруди — надто спокусливі розповіді ширяться про неймовірні Храмові скарби. Ймовірно — се правда. Оно як висяває при вході гроно винограду, зроблене з чистого золота, кожна виноградина завбільшки з людину. Мінора — головна святиня Храму — летить у небо вісьмома нескінченними стрілами з його верховини. Вона також золота. Наскільки вистачить снаги у римлян терпіти затятість народу, котрий уперто не пускає до Господнього Храму статуй римських богів і статуй римських імператорів. Наскільки вистачить терпіння в іудеїв, аби щодня споглядати на підступах до Храму золоті щити Риму, що осквернюють осідок Предвічного. А ще пророк Єзекілііль застерігав: "Оце закон храму: на вершині гори вся границя його кругом має бути Святеє Святих. Ось це закон храму". Катастрофа близько. Власне, вона уже розпочалася. Спалахують бунти, палають палаци ставлеників Риму. Згорів навіть палац Ірода, запалений воїнами, які вів талановитий іудейський воєначальник Йосип Флавій. За полами своїх темних плащів єрусалимські месники — сікарії, стискають ножі. А римська вовчиця шкірить пащу, голодно облизується і вигинає спину, готуючись до стрибка.
Апостоли зібралися в Єрусалимі з далеких мандрів, вони як ніхто відають про велетенські зрухи і розломи у корі Ойкумени. Вони як ніхто знають, що закінчується, власне уже скінчився, старий світ. Ангели Завіту у своїх проповідях не накликають кров, вони моляться і просять миру. Миру, любови і милосердя. Ісус йде землею, все виразніше проступає Його спотворене мукою прекрасне лице Сина Господа, Сина Людського. Без'язикі раби з надією простягають до нього руки. Владоможці кривляться: як так, пробуджується нікчемне людське стадо, видумавши для себе якогось приватного дивного бога. Вигадавши кару для грішників у якомусь іншому світі, де будуть рівні, і господарі, і раби. Вигадавши Царство, де будуть щасливими тільки праведники. І де судитимуть за ділами і словами, а не за кількістю і вартістю пожертв, які так щедро приносять римські патриції та патриціанки у своїх храмах. Бунт уже загніздився у душах. Щось відбувається. Власне, уже відбулося, і треба захищатися, захищатися вогнем і мечем. Канчуками і страхітливими дерев'яними хрестами з розп'ятими на них людьми на Апієвій дорозі.
Апостоли розуміють: усе лише починається. Симон-Петро, пригнічений спогадами про власне відречення від Спасителя у страшну ніч Його арешту, і Павло — колишній перший гонитель християн в Єрусалимі закликають своїх побратимів апостолів до непоступливости у виконанні Божих заповідей. У них їх багато. І у них є відповіді. Як жити, у що одягатися, з якими жінками шлюбитися. Голос Павла заворожує, злітає до найвищих верхотур і опускається до шепоту. Йому заперечувати важко. Павло — новопризваний. Невисокий, щупленький, непоказний, але у ньому нуртує могутній, незборний дух богоборця. Він знає своє покликання, і його не зупинить ніхто у ревному служінні Христу, у творенні церкви. Він самовидець іншого роду — після свого воскресіння явився йому Господь і покликав. Апостоли приймають рішення дозволити Павлові проповідувати Євангеліє серед язичників, не вимагаючи від них дотримання Закону Мойсея. Павло зітхає з полегшею.