Тепер вони стояли на пристані всі втрьох. Каракала розмазувала сльози по товстих щоках, Піндар вимахував костуром над головами проводжаючих, а Александер, молитовно склавши на грудях руки, прислухався до чогось чутного лише йому. Хай щастить їм, — молилася Орися, — притулившись до реї корабля, — хай буде у них лад і любов.
Вона, звісно ж, бачила і Кілона, який стояв на носі корабля. Той на неї не озирався, вони відверто поговорили лише раз, після її раптового повернення. Наступного дня він, набуньдючившись, одіслав її разом з Каракалою за місто, сказавши їй лише одне слово: чекати. Кілон спостерігав за натовпом, бачив вочевидь і дивну трійцю, що проводжала Орисю. Важко було збагнути, про що він думає.
Це був уже не той вельможа, якого знали Патри впродовж багатьох років.
Поволі, один за одним, під урочисту музику виходили грецькі торгові кораблі з затоки, розпускали вітрила і починали набирати курс на край світу, на землю хліба...
Увечері вони минули Тартенську затоку. Кілон непорушно стояв на одному й тому ж самому місці і очікував на появу рук Реї-Цибелли, — по цьому зоряному семисвічнику можна було вивірити курс. Моряки, примостилися на кормі, вечеряли і, дослухаючись до умілих команд флотоводця, пошепки теревенили про те, що якої б то Гекати такому бравому мореходу стільки літ нидіти у своїй конурі? В середині гурту мовчкував Фотій. Орися тулилася збоку, на неї підозріливо косували: чого б то флотоводець у важке торгове плавання брав із собою наложницю?
Жінка на кораблі... Не розгнівати б Посейдона.
Та море було спокійним. Зорі весело хлюпалися у чистих хвилях, і настрій у всіх був веселий, — перше плавання, новий корабель, попереду нові землі.
Кілон підійшов до Орисі уже потемки, коли вона вже подумувала, де б їй вмоститися на ночівлю.
— Ось ти і добилася свого, Оро. — Голос був глухий і невеселий. — Не можу повірити, що я сам везу тебе, що я сам доброхітно відсилаю тебе від себе.
— Прости, господине, що завдала тобі стільки клопоту.
— І ти мені прости, Оро... За все...
— Не маю на тебе зла. Тепер я збагнула, що все було так, як повинно було бути. Недаремно я була стільки років у твоїй країні. Везу додому скарб неоціненний. Ним можу обдарувати усіх.
Невідомо чи зрозумів, але нічого більш не запитав. Стояв, замислено посмикуючи коротку, цупку бороду. Дивився вбік, по хвилі коротко наказав:
— Іди за мною!
Вона од несподіванки відсахнулася, а він засміявся хрипко, зло:
— Еге, Оро, невже ти помислила, що я — людина — стану на дорозі твоєму Богові? Рушай за мною, бо негоже гіперборейській царівні спати поміж моряками просто неба.
Вона вибачливо торкнулася його рукава, та він більше не захотів нічого слухати, легко підштовхнув її вперед, аби перегодом показати їй застелену розкішним килимом крихітну комірчину з м'яким ложем:
— Запрошую до своїх пенат! — Крутнувся, у світлі благенької скіпки зблиснула чорним полиском шкіри його спина. Згодом почувся його сміх — зневажливий, різкий, та усе ж Орися вчула у ньому неабияку людську гіркоту, і вмощуючись на ліжнику проказала у темінь: "Спасибі, Кілоне". Спасибі, що зумів просвітліти серцем, скинути з себе страшну звірину шкуру.
Світанок ще не зажеврів, як скинулася од страшної тривоги: невже? Невже проспала? Мореходи її лементування стріли гучним реготом: не одну ніч ще можеш солодко спати, доміно, у цьому солоному полі швидко ростуть тільки хвилі, а берег піднімається ох як повільно.
Фотій — сивоволосий, крутолобий, з дивним полиском голубих очей — потирав видовжене підборіддя, але не сміявся над нею. Вона наткнулася на його чіпкий погляд, і знову їй перехопило подих. Щось давнє, напрочуд знайоме привиділося їй у ранковому тумані. Вона могла б заприсягнутися, що ніколи й ніде не бачила цього немолодого чоловіка до першої стрічі у бідолашної Анни, але чому він і тоді, й тепер викликає у неї такий побожний острах?
Фотій помітив її хвилювання. Погляд ще більш вигострився й заледенів, прикипівши до неї, чинячи над нею якийсь суворий спит.
І враз Орися почула пісню:
Та Урай матку кличе: — Та подай, матко, ключа Одимкнути небо, Випустити росу, Дивоцькую красу.
Руки її вчепилися у поручень палуби. Морська гладінь враз стала лазуровою і чистою, виднокіл кудись щез, захитала буйним чубом Зелена верховина, Пралісом до річки прошерхотіли мавки-веселунки, гримнули до неба купальські багаття, зазоріло червоними кетягами дерево Лади.
Та дивоцька краса,
Як литняя роса:
У меду потопає,
В вини виринає.
Та Урай матку кличе...
Вона шепотіла зблідлими устами слова своєї дівоцької пісні, і, либонь все ж зачувши її, морські русалки почали розхитувати корабель, розкручувати його, і все раптом полетіло в темний вир, їй здалося, що вона кричить гучно, на всі три моря, але то був лише легкий стогін і довге падіння на цілу вічність у безпам'ять, і довге виборсування з нього: їй треба запитати, їй треба обов'язково запитати!
— Ти венед? — Орися стримувала стукотіння серця, яке виламувалося з панцира грудей на волю. — Як, яким чином?
— Моя мати з твого племені, доміно. І перестань хвилюватися, інакше я тобі більш нічого не скажу.
— Ні! Ні!
Орися проковтнула слину і спробувала опанувати собою, блідість не пройшла, але наступне запитання вона задала спокійніше. Принаймні вона так вважала:
— Тебе також було забрано у полон?
— Ні, — він скупо усміхнувся, — я з роду Голіодора — патрійського ескулапа. Але мати з твоєї землі.
— ???
— Мене батько вивіз малим із твоєї країни. Матері загрожувала якась небезпека, і вона змушена була мене йому віддати. Але передала наказ, щоб я обов'язково повернувся.
— Хто вона? Якого роду? Фотій мовчав.
Сизий ранковий туман знову повернувся і, навіть, здається, погустішав. Корабель ледь плив у його сірих клубнях, стропи вітрил безсило обвисли, веслярі нетерпляче постукували веслами, їм Кілон наказав вичікувати, страхався, аби не наскочити на рифи. У сірій мляві кудись відсунулася постать Фотія, натомість виснувалася інша. Пташиний обрис носа, сива куделя на голові, дві льодяні ополонки очей, припорошені снігом, очевидно, сонце усе ж зійшло, бо вони почали швидко танути, світитися голубизною, вже проглянуло дно, і Орися хапливо, не встигши навіть здивуватися, проказала: