Зв'язаного Андрія незрушні центуріони ведуть до Форуму. Збігаються християни. З нір, підвалів, жебрацьких притулків виповзають сонми чорного люду. Нажахана юрба усе збільшується, заливає міський майдан. Високородні патриції, розвалившись у розкішних ношах, хмурять лоби: звідки? Перед ними уже не розступаються, незважаючи на погрозливі крики лікторів з різками і топірцями. Сьогодні їхні господарі з благородною кров'ю не отримають насолоди від видовища смерти пророка. Андрія ведуть в оточенні сотень центуріонів, наїжачених списами і мечами. Анна стоїть у першому ряду, вона підтримує скаліченого, осліплого Олександера. Вона уже не плаче, лице її покривається крижаною осмугою, вона не відводить погляду від очей сивоголового старця, той, зауваживши її, усміхається теплою усмішкою, губи шепочуть слова благословення, підтримки. Будьте тверді у вірі своїй, діти мої. Будьте твердими у муках за віру Христову.
Орися також стоїть біля підніжжя дерев'яної хрестовини, до якої ведуть Андрія. Глухо гепає молот по іржавому гвіздку, хрупають кістки, і туманиться в голові, і немає сил спинити крик жаху. Її заспокоює тихий, знайомий голос.
— Ти повертайся додому, дочко моя. Народ твій чекає твого слова. Передай людям землі своєї моє благословення і мою любов. Великі муки чекають їх і страдницькі дороги. Хай буде сильним твій народ у Господі нашому. Передай моє Євангеліє любові. Господь потурбується про тебе. — Скупа сльоза тече по чолі, та не від болю тілесного.
— Що він такого побачив? Що? — кричить Орися і не чує власного голосу.
Даленіє голос Апостола Андрія, він звертається з словами до інших, знайомих і незнайомих. Ближніх і дальніх. Він спокійний. Він щасливий. Самовидець Христа нарешті повертається до свого Учителя. Над Патрами летять грозові хмари, в яких безгучно проскакують блискавиці. Вдалині рокоче море, піниться високими бурунами. Тіло Апостола змагається зі смертним холодом, довго, як довго се триває! Допоможи йому, Господи! Зупини ці смертні муки! Орися молиться, впавши разом з усіма на коліна, Він іде, він наближається, Його руки простягнуті над головами людей. Андрій усміхається щирою, радісною усмішкою, остання мученицька агонія так і не стерла печати блаженства і щастя з його обличчя.
Глава 8
БУРЯ
Утікачка — рабиня флотоводця Кілона, помічена патрійськими стражниками в натовпі християн, безслідно щезла. Вона не супроводжувала ноші зімлілої дружини Язона. Її не було і серед тих, кого наступного дня тягнули до міської тюрми. Зчорнілий Язон сухо повідомив про це Кілону уже через день під час прийому у його резиденції. Влада намісника імператора тікала з його рук, він уже нічого не обіцяв своєму підданому. Кілон улесливо злизував пилюку з сандалів володаря, але очима косував вбік. У палаці стояла мертва тиша. Якась померхла рабиня прислужувала їм під час трапези, одяг на ній обвисав, глеки з молодим виноградним вином були закіптявілі, м'ясо, яким Язон частував Кілона, було густо обліплене зеленкуватою мушвою. Всього за короткий час у розкіш царственої базиліки вступив дух гниття, упадку, тління. Язон впіввуха слухав теревені Кілона, довгим ножем ліниво відмахувався від мух і, здавалося, до чогось прислухався у самому собі, до якогось темного болю, що розростався і змагав це ще не так давно могутнє тіло і гордовитий можновладий дух. У пристінках, біля входів, як завжди, чапіли понурі стражники, Анна на прийом не з'явилася. Вона помирала під наглядом лікара Фотія у своєму будиночку. Язон не пішов попрощатися із своєю дружиною, це уже не мало ніякого значення. Між ними усе було сказано, оцінено і поділено. Байдуже плямкав губами, коли якийсь посильний постав у дверях триклінію, злякано замахав руками і наказав мовчати. Раб не посмів ослухатися свого господаря, але звістку смерти усе ж подав — покрив голову білим покривалом. Зів'ялий трояндовий вінок зсунувся з голови Язона і гупнув на мармурову долівку. В той же час в артрії востаннє блимнув й погас жертовний вогник і сконав священний бик Апіс. Так і не договорили. Язон замовк, сліпо зирячи кудись у далину, Кілон позадкував, годилося б, звісно, пару разів пригнути голову, та флотоводець тільки гучно черкнув сандалями по підлозі і поніс своє черевце до виходу.
Над Патрами розпустив своє віяло бог Еол. Вітри летіли до моря, приспущені вітрила торгових кораблів голосно лопотіли, човнярі, присівши на березі, сумно дивилися у далечінь і розмірковували, що усе вказує на тривалу бурю, риба пішла від берега, отож нескоро їхні сім'ї матимуть бодай якийсь харч. Хліба у Патрах не було, щедрих імператорських роздач під час листопадових календ сподіватися годі.
Кілон мовчки проминув пристань, ноші він одіслав раніше. Галасливих бевзів-лікторів також. В будинку його стрінули з острахом. Півдесятка наложниць тулилися одна до одної і боязко кланялися. Наказав привести Каракалу. Та з'явилася нескоро, човгала опухлими ногами, на брезклому, жовтявому обличчі приреченість, добре відала, що її чекає. Кілон не бажав їй смерти та чинив за заведеним порядком. Служки наготували канчуки, Каракала покірно опустилася на наготовану кам'яну лаву. Кілон ліниво повів бровою, і тут хтось шарпнув завісу фрідарію, де мала відбутися смертельна вистава, і перед ним постала Орися — Ора, як він називав свою непокірну полонянку. Вона не поклонилася, вона ніколи перед ним не хилила своєї гордовитої голови.
— Не руш, господарю! — Голос був рівним і впевненим. — Відпусти Каракалу, вона не винна. Я тут. Я сама прийшла.
Кілон не вірив своїм очам. Ошелешена Каракала сповзла з лави і гепнулася на товсту сідницю. Орися простягнула їй
руку:
— Піднімайся, тітонько. — Очі старої служниці зробилися ще круглішими і заблищали дурним блиском. — Іди відпочинь. І прости мені за клопіт, який я тобі завдала.
Орися допомогла Каракалі звестися, дбайливо витерла її чоло від поту. Та слухняно рушила до виходу, у великих грудях щось тонко і жалько воркотіло. Вже при виході озирнулася і глянула на Орисю двома великими жовтявими краплинами сліз.
Кілон ніяк не міг отямитися. Дивився на Орисю — що се за проява? І чому вона так впевнено розпоряджається? Та стояла перед ним — спокійна, налита світлом і силою. Ще раз подивувався її красі — вона відбуяла, але не вичахла за довгі літа, які знав цю жінку. Він міг бути щасливим у її обіймах, коли б не її затятість та не його дурість. Зітхнув. І ще раз подивувався, цього разу своєму спокою і тоскній печалі, яка охопила його душу.