Повільно сходить з боку Золотих воріт, отих самих, через які Він нещодавно так урочисто в'їжджав в Єрусалим, палахке світило. Життя в Вічному місті продовжується. Без Нього... Їм страшно, вони уже нічого не знають про те життя, яке без
Нього?
Їм треба щось згадати, вони згадають потім, вони тепер усе життя згадуватимуть свого Учителя і розгадуватимуть його таємницю. Не сьогодні. Не зараз. Зараз у всіх них наструнені нерви, вони розгублені, принижені, розчавлені. І вони дивляться на двері.
— Він воскрес!
Марія-Магдалина влітає у кімнату. Всі повертають голови і нерозуміюче дивляться на жінку, яка міниться, струмує, скипає дивним світлом щастя.
Марія-Магдалина кидається до Петра-Симона:
— Він воскрес! Воскрес! Воскрес! Всі кидаються до неї, трясуть за плечі:
— Говори!
— Що трапилося?
— Що?..
Вона трясе головою і не може нічого сказати.
Сміється.
Плаче.
Сміється.
— Говори!!!
Марія-Магдалина шепоче крізь збризки сліз:
— Він воскрес...
Вона починає свою розповідь, гамір затихає, але Петро уже її не чує, він кидається до дверей, прошкує, — ні! — біжить, летить, лине...
Йому услід витягуються нашорошені вуха. Єрусалим, який убив свого пророка, насторожується, вслухаючись у леління колишньої блудниці, новітньої Сірах, котра колись провістила убитому горем Якову про те, що улюблений син його — Йосип живий і що він панує над усім єгипетським краєм. З рук первосвященника Кайяфи падає жертовний хліб. "Ось воно... Прийшло... Не допильнували... Не римським центуріонам треба було охороняти могилу — самому! Самому! Не склепити очей! Дивитися, бачити і свідкувати: розп'ятий — мертвий. Пізно... Запізно..."
Над Єрусалимом палає грізне світило. Світанку ніби й не було. На звістку до гробниці збігаються стражники Храму — мовчки, ошелешено споглядають плащаницю, на якій чіткий відбиток тіла з кривавими стигмами. Єрихонська ружа уже міцно вчепилася у кам'янистий ґрунт і кипить, веселіє пурпуровими барвами, людей прибуває щораз більше, але ніхто не сміє наступити чи зірвати дивну жагку квітку. А до них наближається світла тінь, вони упізнають і не впізнають це лагідне обличчя, цей безмежно печальний голос: "Я світ переміг..'" Пальці маловірного Хоми заглиблюються у криваві рани: се правда! Смертю смерть здолавши, Він повернувся! Тепер уже назавжди.
Глава 5
ПІД ЗНАКОМ РИБИ
Після проповіді пророка та його благословення в освітлений круг вступив молодий, блідий юнак і почав говорити:
— Я раб, святий отче. — Він заїкався, губи сіпалися. — Я не знаю своїх батьків, не знаю ані своєї родини, ані своєї батьківщини. Я знаю лише патрійські каменоломні. З самого дитинства і до сьогодні здобував каміння для патрійських храмів. Я грішний перед Господом нашим Христом, бо з каміння, видобутого цими ось руками, — він виставив вперед великі буграсті долоні, — витесували імператорських бовванів, ідолів. Я грішний перед Господом, бо намислював у своєму лихому серці убивство наглядача, який мене люто бив...
— Прости йому, — почулися голоси.
— Я прощаю йому щирим серцем, — відповів юнак, — я молитимуся за нього...
Він продовжив свою розповідь. Вона була короткою і страшною. Розповідь людини, якої не було, людини-знаряддя, досі безсловесної і бездушної. "Бо, — як повсякчас розпатякував Кілар, розвалившись на пуховиках у триклінії перед знатними гостями, — у рабів душі не може бути... "
Потім у коло вступила жінка, колишня рабиня, вільновідпущениця, як зрозуміла Орися, і, захлинаючись сльозами, почала повість про те, як, бувши наложницею багатого виноградаря, на своє лихо породила дитину у день смерти якогось римського вінценосця. Вона навіть не знає імені того, за кого в знак трауру її дочка була викинута на смітник і там померла від холоду і голоду. Їй навіть поховати не дозволили дочку. Вона голосила! Вона голосила на все селище, а задоволений її господар — батько дитини — зумисне повідчиняв усі двері, аби похизуватися перед односельцями, як побиваються в його домі за імператорською особою, як люблять у його домі римлян...
Сивоголовий каліка, колишній гладіатор, нині мешканець патрійських смітників, глухо стугонів перестудженим голосом, як примусили його битися в амфітеатрі з власним сином. Публіка реготала, гриміли труби, злітали нагаї, і син упав першим, син не став битися з батьком, він упав!, упав раніше за нього, й усі, хто був в амфітеатрі, показали великими пальцями долі. "Убий його! — кричали. — Убий його, лінюха! Убий!.."
Якийсь вочевидь високородний вельможа, опустивши голову перед Апостолом Андрієм, тяжко каявся у тому, що був жорстокосердним, що через власну лютість втратив кохану дружину, котра перерізала собі вени рук у жарко натопленій купальні... А всі довкола дивилися на нього добрими, співчутливими очима, в яких не було осуду, лише жалість і прощення. І самовидець Христа шепотів слова відпущення гріхів... І глухо гуготів натовп: "Простіть їм... Прости йому... Прости... "
Раби і вельможі, блудниці і селянки, маєстатичні господарі і купці, воїни і жебраки... Римляни, греки, фінікійці, крітяни, ефіопи, халдеї... Що їх поєднувало? Яка сила могла їх звести разом? Згусток Ойкумени, безладно викинутий до підніжжя патрійської скелі, звідкіля витікає прозорий маленький потічок і на якій руками тільки-но охрещеного каменотеса викарбуваний летючий знак риби.
Вона випливає!
З людських океанів, морів і рік, замулених джерелець душ, вона оживає, тріпотить могутніми золотими плавниками, лине у світ: за мною, за мною, за мною!
Безодня людського горя і страждань раптом відкрилася перед Орисею. Її лихо було великим, та не більшим, аніж у багатьох з цих людей, котрі долаючи сумніви і страх, наражаючись на небезпеку, прибули поночі до цього потайного місця біля славетного пелопоннеського міста Патри, аби простягнути руки до сяйного лика воскреслого Христа. Ні, її горе було не більшим.
Орися схлипувала, Анна лагідно підтримувала її під лікоть і молилася. Над ними світили великі чисті зорі, але вдалині глухо гуркотів грім. Орися обережно відвела руку своєї рятівниці і ступила в круг...
— Я рожденна вільною у далекій україні Венедії. У граді хліба і сонця... — Їй важко дававалася розповідь про свої митарства на чужині. Але щось сильніше за неї поставило її у середину цього дивного людського звою і примусило простягнути руки д'горі. Вона виплакувала перед чужими їй людьми своє горьове життя, свій ґлум і приниження, бунт і незбутні сподівання, а ті співчутливо її слухали, як слухали доти усіх, хто шукав розради і допомоги у Господа...