— Учителю, — шепотів він стривожено. — Учителю! — покликав ще раз, зміненим хрипким голосом.
Йому нікуди не хотілося йти з цієї затишної ліжниці, пропахлої гіркуватим духом сухих трав. Страхався виходити надвір, відав-бо добре, що се значить, коли так плаче жінка. На землях іудейських, римських, еллінських — повсюдно супроводжувало його це волання. Плакали жінки, билися у розпачливих корчах, і несила було їх витримати. Йому нікуди не хотілося йти, бо ще раз пригадав страшне ридання жінки неземної вроди, яка, чорніючи і мерхнучи на очах, ламала руки і зривала голос біля підніжжя потворного хреста на тій смертній горі Голгофа. Минала вічність, а він все зволікав, відганяючи з пам'яті болюче видіння, і на нього мовчки гляділи Марія і Філдей, скорботно вигнувши брови. Треба було йти, знав, що треба, бо хто ж, як не він, має бути на людських святах і при людському горі. Тільки ж горя було занадто багато, так багато, що він знемагав під цією ношею.
Вони стояли у самісінькій гущі розвихреного, наполоханого натовпу. У гаморі було важко щось збагнути і когось почути. Апостол проштовхнувся вперед. Тепер голос жінки, який зірвав його зі сну, став виразнішим і чіткішим.
— Яне, Янику, не полишай свою неню на самотню старість, лебедику мій білокрилий, не відлітай від мене...
Приречене, безнадійне квиління стосувалося отого, того самого тонкобрового зеленого юнака, який сидів ліворуч вождя під час вранішньої трапези і широко-розкритими затемненими очима вдивлявся в Апостола, немов на якусь небачену дивовижу. Тепер хлопець не ворушився, при світлі смолоскипів блідою і страшною плямою висвічувалося його застигле обличчя.
— Він мертвий, Учителю! — скрикнув Філдей.
— Мертвий, — ствердив іншою мовою молодий, чоловічий, незнайомий голос. — Погнався за диким вепром, та молодий ще, нема тут заради — рука схибила...
Апостол схилися над ношами. Смерть, кров — це переслідує його усе життя. Це зустріло його і на цій юній землі. Апостол тяжко збунтувався супроти цього темного, кривавого кола, в котре потрапляли здебільшого найкрасивіші, наймолодші, найдобріші. "Допоможи мені, Господи", — тамував стогін, викликаючи назовні світло, що вичахлим тріпотливим промінцем ледь билося в його ослаблому тілі.
— Іди, старче, в хатину, то дійство не для тебе, — співчутливо прогутотів вождь, запримітивши його хвилювання і відчай, та Апостол відтрутив простягнуту руку і вкляк навколішки перед юнаком: мертвим? пораненим?
Аж тоді помітила його і жінка, яка лебеділа, припавши до узголів'я юнака. На якусь мить вона притихла, палаючими сліпами пропалюючи його наскрізь, потім хижим, божевільним ривком цупко вхопила за лікоть:
— Кажуть, що ти єси чудотворець, чужинцю? Кажуть, що ти приніс до нас вість про якогось чудного і доброго Бога... Нехай твій Бог допоможе моєму синові. Нехай твій Бог поверне його життя, а забере моє! Моє!..
Її лихоманило і трясло, вигоряв розум.
— Бог всесильний, але я ні, я така ж людина, як ти, — Апостола було ледве чутно. — Я можу тільки по слову Його і по вірі твоїй зцілювати душу, але не тіло, сестре моя...
Мовив і з гіркотою відчув, яким то ще замуленим б'ється у ньому джерельце віри, як боязко йому взяти дар свого Учителя безвідмовно і повністю.
— Як же ти зцілиш його душу, — люто заволала роз'ярена мати, — коли він мертвий? Зціли його тіло, тоді забирай його
душу?!
— Він не може, — начільник племені гуготів лагідно та винувато,— ніхто цього не може, Любаво...
Але горе дрібненької, у рудому ластовинні жіночки враз перетворилося на шалений гнів супроти цього старого чужинця, який ще сьогодні вранці рік її синові чудні й красиві казання про вічне життя і всесилля Того, хто дав себе розп'ясти заради всіх людей, а ось зараз посилається на свою малість і неміч.
— Тоді пощо прийшов він баламутити людей, нехай він іде від нас! Нехай вони всі нас покинуть!
Її гнів оспав, як і спалахнув, й вона знову, забувши про все і всіх, затужила над тілом сина: "Ніхто цього не може, Янеку... Ніхто цього не може, синочку... "
Було у всьому цьому щось чудне, незбагненне. Не просто стріча зі смертю, яких він набачився за свій довгий, хоч і злютований у короткочасся, вік, не просто перемови, перешепти: "ах, як вона побивається, то її остання дитина, всіх втратила... на то немає ради, нехай поплаче... треба допомогти справити тризну... не в часі такі молоді йдуть до тітки Морани, мисливцем був би добрим та й воякою незгірш". Гуготіння голосів зливається у непроникний мур, гул поволі стихає... стихає... і ось Апостол випадає у колихку світляну тишу, у якій тільки слова, виповнені безкінечної печалі і доброти: "Але ж ти можеш, ти повинен... " Самі слова не лише виражали наскрізне нутряне знання, вони самі були глибокою, неміряною істиною. І це було в ньому, це було ним, Апостолом Андрієм.
— Я зроблю це, равві! — знову бачив ворушкий натовп, смолоскипи, жінку, закляклу над дерев'яними ношами, закривавленого, непорушного юнака з тонкими бровами і неприродно вигнутим тулубом.
— Ти відійди, сестро! — Вона не одразу почула, скімліючи тонким пташиним голосом про своє...
Долоні його таки вловили ледь чутне стукотіння у грудях розтерзаного мисливця:
— Ти відійти поки що, сестро, і нехай вони всі розходяться. — Його спокійне, лагідне лице враз затверділо, крізь сплети зморщок і старечу ветхість враз прозирнула нетутешня сила. Вона скинулась, заюшена сльозами, розколошкана, і... завмерла. — Твій син не помер, він лише заснув.
— У нього пробиті груди. — Вона сіпнула запинало, і світло смолоскипів закипіло у місиві кісток і крові. — Ти прости мені криве слово, чужинцю, але йому уже ніхто не допоможе...
Апостол неуважливо скосив очі на криваву рану:
— А ти повір, сестро, повір і помолися разом зі мною Тому, Хто все знає і для Кого немає нічого неможливого...
Материнське серце враз сліпо полетіло на теплий вогник надії, струменіючий з його зіниць. Похитуючись, вона поправила на собі розколошкані косми, звелася у світляному колі смолоскипів, і голос її нервово й нетерпляче затремтів, розриваючи нічну непроглядь. Він молив, погрожував, наказував усім розходитися.