Поранених несли на ношах. Поранених та мертвих. Жінки нав'ючували на спини міхи зі збіжжям, хапали реманент. Вихор послав своїх вояків, аби розібрати ливарню і всю до гвіздка винести у безпечне місце. З пораненими та дітьми однією з перших спустилася у потаємний хід Дара, скільки не відмагалася, та жіноцтво було невмолимим: Велика Ткаля повинна жити будь-що. Один за одним зникали під землею венеди, але коли настав ранок, стало ясно, що повністю вивести за такий короткий час стільки люду неспромога. Тьма людей скупчилася біля Священного дуба, ніхто не проривався наперед, не штовхалися, чекали поклику Ярини, яка вправно порядкувала чергою і всім наказувала: іти тихо, без ґвалту, смолоскипів не палити, аби не подушитися без повітря, та й, як попередила Велика Мати, підземний хід заповнений випарами, що можуть зайнятися від однієї вогняної іскорки. І тоді по всьому. Тоді — смерть.
Апостол спостерігав за колихким гуртом неподалік. Скільки його не допоминалася Ярина, не відгукувався. Тоскно дивився, притулившись до прохолодного стовбура крислатого горіха, на виднокрай, що швидко сірів, яснів; ось перші промені торкнулися верховіть дальніх дерев, і виринуло велетенське роз'ярене сонце, враз увібравши в себе і легку прохолоду, і росянисті полиски.
Починався новий день. На валах заметушилися колихкі постаті венедів.
Скільки ж їх переживе цей день?..
Глава 10
ДЕНЬ ОСТАННІЙ. ГЕРЦЬ
Натовп біля Священного дуба не танув, здавалося, навпаки — він розпливався щораз ширшими колами, заповнюючи усе більші обшири. Голос Ярини вигострювався, ставав дедалі тривожнішим. Вона раз по раз оглядалася на земляні вали і прислухалася до звуків.
Нарешті діти, підлітки, немічні зникли у підземному ході. Слідом, нав'ючивши на спини важезні міхи з зерном, пішли полоненці. Вони покірно приймали свою ношу, покірно спускалися в яму. Потухлими сліпами обводив бородатий могутній верховода вандалів венедійський натовп, та, здавалося, нічого не бачив. І не дослухався до погроз смерти, які кидали у його бік розлючені жінки. Він уже не боявся смерти.
...Бачив щось страшніше за смерть.
Те, до чого дослухалося венедійське жіноцтво, нарешті прийшло. Залунали крики, загупали колоди, ярим вогнем почав знову розцвічуватися земляний вал, на якому ратилися із забродами їхні мужі, сини, батьки, їхні кохані лада.
Перші крики болю. Перші судоми смерти.
Богиня Морана розпочала другий день своїх кривавих жнив.
Венеди зуміли-таки підпалити збиті ворогами за ніч дерев'яні заборола. Та прийшла нова біда: не припиняючи наступу зувсібіч, вандали вдарили основною свою силою по воротях, куди венеди не могли скинути бочки з горючою смолистою рідиною, страхаючись їх підпалити й знищити. Тоді по пожариську вандали таки зможуть впертися у посад і зламати оборону венедів. Тоді руїнники прорвуться до Священного дуба — і всі їхні сподівання підуть намарне.
Іломер подав знак своїй молодій дружині, вишколеній у ловецьких виправах і бойових грищах. Куценький Паливода, нерозлийвода Корінь та Лебідь, Губокопилка, Знайда, Сіробаба, рудобровий Пугач... На бистрих кониках зібралися молоді венедійські одчайдухи, які не боялися ні смаленого вовка, ні примх дівиці Обиди. Пересмішники та шибайголови. Головний біль венедійських матусь та сердечний — їхніх дочок-красунь. Поривався Чорногуз, Сіробаба, та Іломер був невмолимим: ні! Ви будете керувати обороною з валів. А про себе думав: чи відають, чого просять? Старі вояки погублять справу. Одягнув на себе святошне володарське корзно, підперезався срібним паском. Чорне волосся стягнув золотий начільник. Вогник під ним стояв непорушно, гордо косячи на усіх лукавим золотистим оком.
Коли в черговий раз відкотилися од воріт вороги, Іломер наказав відчиняти ворота. Загуділи могутні, викладені з половинок дубових колод застінки, і молода дружина володаря вилетіла на простір.
...І потонула в кипінні велемор'я чужинців.
До венедійських воріт зувсібіч кинулися нападники. Забулькала люта людська твань, втягнула в себе і потопила жменьку хоробрих, які кинули виклик неміряній силі.
— Він загине! — рвав на собі волосся Сивокінь, спостерігаючи з надбрамної вежі за побоїщем. Усі домисли, сумніви, неприязнь до молодого, жорстокого у поводженні венедійського владики розсипалися на друзки і поступилися місцем вселенському жахові, коли він врешті збагнув, що велике плем'я венедів, та замінити отого дужого, вродливого, химерного ватага з його несподіваними вибриками, котрі на перевірку виявлялися зблиском глибокої мудрости і високої душі, — о! замінити Іломера нікому.
Сивокінь вив од розпачу, його поплічники стискали кулаки і насувалися на нього з прокльонами та погрозами: відкривай браму, воєводо! А раптом володарю вдасться прорватися. Ми всі станемо на прю! Порятуємо його або загинемо разом з ним!
Змахуючи скипілу сльозу, Сивокінь вичавив з себе:
— Не переступлю наказ вождя. Заборонив він рушати браму поки не переможе.
— Як він може перемогти таку силу? — плювали йому в обличчя знавіснілі вояки. — Тут не візьмеш ані геройством, ані відвагою. Їх мало, воєводо... Їх занадто мало...
І нараз стало зрозуміло венедійським ратникам, які з високих земляних валів стежили за січею, що зараз єдине і найголовніше для них — порятувати голову Венедії, свого першого повновладного царя. Ще мить — і юрби вояків, стративши голову, полишуть свої місця і кинуться до дубових верей, на яких висіла столітня брама, і почнуть метатися у кривавій крутіжі смерти. І це буде кінець.
"Уб'ю, — сказав Іломер перед вильотом своєї дружини Сивоконю. — Меч цілую — уб'ю, якщо випустиш за ворота бодай одного дурня".
— Уб'ю-ю-ю!!! — заревів Сивокінь, піднімаючи меча над головою. — Уб'ю кожного, хто зрушить з місця! Володар Венедії сказав, що повернеться живим! І переможе! Хто з вас мудріший за нього? Хто тут врокує йому смерть?
Воїни стихли. Запалені зіниці звернули вниз. Чорний смерч вирував побіч воріт. Напинали луки, прицільно били в спини ворогів, та страхалися дістати своїх. Сподівалися на
чудо.
Бій кипів. У людському місиві поволі почала розширювалися воронка, і перед враженими спостерігачами постало незвичайне видовище, яке вони не забудуть до самої смерти і про яке з покоління до покоління, з роду до роду будуть переповідати молодняку венедійські старшини. Злютувшись плече до плеча тісним колом, піднімаючи в обох руках по важкому двосічнику, рубалася дружина Іломера. Всі живі, неушкоджені. Колесо рухалося взад, вперед, відхилялося вбік, чавлячи ворогів, та жодного прозору не утворювалося у тій залізній сув'язі бійців. Там, звідкіля висновувався хижий обруч, залишалися гори трупів, і вандали змушені були до них пробиратися через конаючих, зшаленілих коней, через своїх зранених і мертвих вояків.