Зніжений мандрованець, звиклий до незнаних їй розкошів ситого та теплого життя, все ж деякий час із зневажливою погордою спостерігав за її безкінечним клопотанням. Вони уже потроху заговорювали. Мову він трохи уже знав: вивчав від торговців зерном, та більшість слів він всотав од неї. Вона ж бо, відлучена від людей, приречена на безмовність, бунтувалася проти німоти. І хоч не могла розмовляти з людьми, то ословлювала свої стосунки з деревами, квітами, травами, звір'ям, що вирувало на Зеленій верховині, птицями, які обліплювали густими хмарами навколишні дерева та кущі. Натрапивши на невідому їй рослину, вона чіпко придивлялася, принюхувалася до неї, ще і ще раз поверталася до неї, доки не злітала з її уст уроча пісенька. Це називалося одмиканням неба, народженням нового імені, нового Слова, яке однині летітиме венедійськими землями. Час той завжди був для неї урочим, радісним, бо ж це була її власна перемога над німотою і самотиною: ось вона, відлюдниця, вигнанниця з людського Кола, окрадена людським спілкуванням, прориває своє самітництво тим, чим її назавжди обділено — чарами Слова.
Він спершу добродушно підсміювався над її нехитрим словесним чаклуванням. Потім затято сперечався проти її способів лікування. Розповідав їй, що там, звіділя він прибув, рятують людей не травами чи коріннями, а залізними чи золотими обладунками. Розповідав, що у його країні цілителі уже пробивають череп, аби врівноважити тиск, а її чаклування на травах не може допомогти нікому.
Все так, погоджувалася вона, багато закритого очам ховається за видноколом. Та все ж не раніше, не пізніше, а тільки тоді, коли повен місяць здіймався над землею (чужинець ставав неспокійний, морщив лоба і говорив, що на морі починається великий приплив) і всі земні соки здіймалися до вершків рослин, суцвіть, вона брала до рук плетеного з лози кошика і сновидною тінню блукала навколишніми горбами, вишукуючи цілюще зело. І хмиз ламала тут же, на горі, і воду брала з підніжжя. Венеди спостерігали за мерехткими вогнями, на яких вона вичакловувала свої чудо-ліки, і лякали ними дітей.
А літо цього року видалося напрочуд спокійним. Не тривожили її венеди, на їх полях дозрівав добрий урожай, посад млів від лагідного сонця, вечорами дзвенів дівочими піснями, як гриби після дощу виростали нові будівлі, діти народжувалися легко, були здоровами і міцними, жінки після пологів швидко очунювали. А, позаяк про неї згадували тільки в часи біди, то й стежина на Зелену верховину потроху заростала сон-травою. Чужинець, очунявши, чомусь не поспішав збиратися в дорогу. Він ще кпинив над нею, але все частіше уважно її слухав, а ув очах розгорялися чудні вогники. Вона показувала на посад, який розгортався перед Зеленою верховиною, — заперечно крутив головою. Не хотів до людей. Вочевидь, щось трапилося у його колишньому житті, якщо так далеко забрався він зі свого краю, в котрому люди жили в кам'яних палацах, як він хвалькувато оповідав, носили одежу, розшиту золотими нитями, спали на пухових ложах і не клопоталися хлібом насущним. Втім, оповідаючи про свою країну, він щоразу раптово уривав розповідь і в горлі клекотіло приховане ридання.
Не запитувала, чому він забився так далеко від рідної землі. Життя у людському світі тяжке і в палацах, і в хижах, і в печерах, та іншого не дано. Переболіє своє лихо в серці, примириться та й повернеться назад. Перед ним всі дороги відкриті, їй же судилася лише оця гора, ця печера... Не владна була над своєю долею.
Кохання прийшло до них, як пожежа.
Нараз вогнем налилося тіло, спалахнули очі, і полетіли вони в крутопадь днів і ночей, нагло захоплені вічним колесом пристрасті й неймовірного, неможливого щастя.
Ревіли ведмеді, викликаючи на бій суперників, трубіли олені, похитуючи розквітлими рогами, у норах по-котячому хтиво муркотіли лисички, молодик світлими літніми ночами водив і водив свою безкінечну зоряну вервечку очманілою небесною заводдю, вона сама розквітала і цвіла у дужих обіймах чужинця, забувши про усе на світі.
— Так буде вічно, правда ж? — Не так запитувала, як стверджувала вона, тулячись до широких грудей.
Він усміхався:
— О, звісно, минуть роки і віки, а ми житимемо тут, на нашій Зеленій верховині. Тільки ти, моя чаклунко, і я. Нас ніхто ніколи не знайде, про нас усі забудуть. Ти для мене, я для тебе. Хіба це мало?
— Це так багато... — тішилася вона. — Я обсаджу гору садами і квітами, за вартівні для нас будуть оці дуби, за чати — мої вовки, оборонцями для нас будуть світлі духи Пралісу...
...Осени вони не помітили, коротку, як ніколи, зиму перебули у теплій печері. Навесні весело глипнув на них голубоокий синок.
У посаді розпочалися пожежі.
Вони спалахували якось дивно, ще не зійшли весняні води, накрапали дощі, все було просякнуте вільготним духом, а вогняні півні сокотіли дружно як ніколи. Венеди не встигали погасити одне пожарище, як курилися дими в іншому кутку
Венедії. Згоріла глинобитна хижка старої Орислави і Добромисла, дерев'яні зруби Ведмедів, обори, де венеди зберігали добірне зерно на засів.
Лементували жінки, брязкотіли мечами чоловіки: вона, відьма!!!
— Поїдемо зі мною, — просив він, благально зазираючи їй до очей. — Тут нам не дадуть спокійно жити, ще день-два — і рушать безумці сюди. Подумай про нашого сина.
Син...
...У неї колись був син.
Вона сама загорнула його у лляний сповиток і власними руками оддала його батькові, прошепотівши чужими білими губами:
— Ти іди. Наше щастя закінчилося. Не місце тут, на горі, у відлюдництві, ні тобі, ані нашій дитині. Повертайся додому, навчи мого сина всім наукам, які у вас є. А тоді нехай повертається у Венедію. Я чекатиму. Тільки... нехай нікому не говорить, хто його мати, бо не дадуть венеди йому спокійно жити. Всі лиха посиплються на голову сина Великої Матері.
— А ти? Як житимеш ти? Ідемо зі мною, Росинко. У моїй країні шануватимуть тебе за мудрість і твій великий дар. Ти лікуватимеш людей, станеш знатною і могутньою. Тут, поміж свого народу, ти лише лісова дикунка, нечисть, а у нас цілуватимуть тобі руки і прославлятимуть твій талан.
Зітхнула:
— Не моя на те воля, любий. Не пустять мене звідси духи цієї землі...