Знав, що чинить справедливо, але смертна печаль охопила його душу. Він одпускав на волю спійманого птаха, та чи зуміє той правильно скористатися цим даром свободи? Які спокуси, які дороги він повинен перебороти, аби знайти нарешті своє єдине небо, в якому можна літати і до якого треба летіти?
Бо страшна доля у птиць, для яких неба нема.
Накрапав дощ, скипали на його очах сльози.
У хижку увійшла Марія. Розшаріла, розпалена. Тримала перед собою висхлі руки, подивовано на них дивилася: цими ось руками вона сьогодні порятувала два людських життя.
Цими ось руками...
— Благе діло сотворила ти сьогодні, — підбадьорливо мовив Апостол.
Вона вся потягнулася на його привітний голос та перечепилася об його смутний і болючий погляд. Зіщулилася.
— Я охрещу твою Дару, Маріє. Завтра на світанку я охрещу цю землю...
Їх було небагато, перших християн Венедії. Корінь — вірний дружко Іломера, Птаха з синочком, Янек, Любава, Дара — Велика Ткаля, Влас — молодий вугляр, Ярина — дружина володаря. Перед виходом за земляний вал їх наздогнали дві юні фігурки — Журавля і Світозари.
Звістку про хрещення у нову віру ще звечора рознесла по Венедії Ярина. Він же сам нікого не запрошував, не кликав, не примушував, не погрожував. Їх проводжали здивовані погляди венедів.
Земля скидала важкі роси, прокидалася. Скипалася кров на жертовнику богині Наві, невидимі у сизому тумані, підповзали стривожені духи Венедії. Кричала на Зеленій верховині невидима, кимось чи чимось налякана пташина. Рось, як завжди голубоока, весела, клубочилася хвилями густого туману.
Апостол опустив хреста у воду. І зійшло сонце. Чисте, умите, радісне.
Народжувся новий день, народжувалися нові люди.
На земляному валу виднілися темні, непорушні постаті — за ними спостерігали. Апостол і хотів, аби їх бачили. Нічого не хотів таємного, прихованого, бажав чесного і щирого життя новонавернених зі своїми співплемінниками. Нікого не хотів роз'єднати, прагнув з'єднати, тільки ще міцнішими, тіснішими узами. Цим першим буде важко, але Господь буде з ними. І не буде у їхніх серцях ані жаху, ані смерти.
Народжувалися нові люди у щирому просвітлінні сердець. Вони не впізнавали довколишнього світу, а, може, вперше осягали його красу, величавість та щедрість.
Охрестивши венедів, Апостол хлюпнув пригорщі чистої води на берег.
Розлетілися іскри, нажахані, кинулися врозтіч духи, застиг, а потім звуглів, розсипався на попілець густий туман. Апостол хрестив слов'янську землю, бажаючи їй добра, милосердя, радости, добрих рук, люблячих сердець.
"Щоб синами світла ви стали..."
В самого в душі розливалося сліпуче світло благодаті.
Сталося!
Юний Христос простягав над Венедією свої благовісні руки. Юний Христос обнімав і благословляв венедійську україну.
Книга друга
Знаю, так мститися гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
Злочин до злочину, вбивство до вбивства потрібно додати...
Хай загине злочинець, хай прахом Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна.
Публій Овідій Назон. Метаморфози
Вимахуючи довгим мечем, виблискуючи круглим щитом, подзенькуючи іржавими стременами, летить безлюдною пустелею залізний вершник. Не знає втоми його жилавий кінь, не хилиться од вічних переходів могутній воїн. Звідкіля він? Якої землі, якого роду? Що за плем 'я його породило? Чорне жаске сонце випалило у ньому спогади про минуле.
Гупають і гупають копита у порохняві мертвої пустелі, та ніде не відлунюють. Ні шереху, ні подиху, ні подуву. Мертва пустеля, як сама смерть, суне слідами вершника, геть закованого у залізні лати. Іноді він на мить зупиняє свого велетенського коня, та не для перепочинку. Прикладає залізну руку до вузької щілини у заборолі і прострілює далину пильним зором. І тоді в глибині його єства пробуджується стародавній гад, який звив там кубло, пручається, знавісніло сичить. Він голодний, вічно голодний, тому страшний. Іноді вершнику таланить натрапити на рідкісну оазу у безлюдній пустелі, де під нещадним сонцем дотлівають останні дерева і сточуються останні краплі вологи й де зачаїлися од нього нажахані люди. Тоді з уст вершника вилітає тріумфуюче ревіння, криваво спалахує довгий меч, летять на каміння немовлята, падають під копита жінки і старі, гад, висунувши голову, пожадливо смокче живу людську кров, п'є досхочу, до нестями, та все ж ніколи не може вгамувати свою невтолиму спрагу. Тому вершник, вихопившись з диму і вогню, знову кидає свого коня на пошуки нових жертв, аби покарати своїх кривдників нещадною дланню. Та, власне, яких кривдників? Хто й що може вчинити йому — грізному, пропахлому кров'ю, невмолимому духу пустелі?
Мчить залізний вояка. Переходи за переходами — ніде нікого. Випалена, потріскана твердь, обгорілі скелети дерев, німі руїни на місці, де колись буяло життя, лепетали діти, милувалися закохані. Він пришпорює коня, поспішає, змій, що оселився в ньому, не може жити без гарячої людської крови, сам він також не може жити без криків страху і розпачу. Так, він вічний, він поза часом і простором, але лише допоки є кого убивати, є що руйнувати, палити.
Та нарешті!..
Гучно гупає залізне серце. На овиді темна цяточка побільшується, світліє. Йому назустріч біжить легконога граціозна жінка — чорнява голівка, ледь скошені світлі оченята. Вона когось йому нагадує, втім, людина є людина. Люди всі однакові, у жилах усіх тече червона гаряча кров, запах і смак якої він відчуває на відстані, од якого хмеліє і наливається силою.
Жінка здивовано вглядається у вузькі бійниці залізного шолома, де кривавляться його очі, і нараз широко усміхається, привітно, заклично починає махати руками.
Він роздратовано думає, що вона не боїться, не тікає, а раз так — немає справжнього смаку в убивстві. Таке трапляється вперше, і це неправильно, він не витримає більше цієї безкінечної дороги по пустинній іржавій землі.
Вершник вагається. Ще ніколи не опускався його меч на голову людини, яка так привітно біжить назустріч йому — посланцю мороку. Чому вона так тішиться, либонь, збожеволіла при його появі? Таж ні: немає відчаю у її розпрозорених оченятах — тільки щира привітність і сяйна усмішка.