— Треба вертати назад, — Лебідь винувато кусатиме губи. Лебідь — ставний юнак з білим чубом, білобровий, біловусий. Сказано ж бо — Лебідь-білокрил. У вічовому колі старійшини змагалися у мудрості та дотепах. Та коли вирішать — як відріжуть. І захоче потім якийсь опасистий Вернидуб чи опецькуватий Куцохвіст скинути з плечей приліплене старшинами ім'я — зась. З ним жити, з ним відлітати до тітки Морани.
Лебідь обніме заціпенілого молодого ватага і повторить:
— Треба повертати. Вони уже далеко, либонь, дісталися уже моря. Треба робити свої лодії і ними спускатися Рай-рікою по твою Орисю...
Зітхнув. Було щось недомовлене у його сумному голосі.
Іломер збагнув: там чужі племена з чужим Словом, кам'яні гради, великі залюднені краї і країни. Там вої з залізними мечами і залізними піками. Що супроти них троє відважних венедів? Як зможуть вирвати з рук чужинців його золотокосу Ладу?
Німів...
Торкав рукою хвилі великої ріки: не зупинити.
Набирав у пригорщі води, краплі протікали крізь міцно стиснені пальці і повертали назад до своєї блакитної домівки, до свого неспокійного вічного ложа. Втім, пригорщу, ковшик, бутлик ще можна надібрати, та не вичерпати всім племенем вод великої ріки.
Тим більше одній людині.
Вхопився рукою за нависле над ним березове гілля: востаннє повів очима, поплив, полетів понад крутими берегами. Розтанула сяйлива тінь золотокосої його нареченої.
Треба жити...
— Повертайтеся! — наказав своїм побратимам. — Я прийду потім.
— Ми тебе не покинемо, — збунтувався Корінь.
— Зі мною нічого не трапиться. Прошу і наказую вам пробиратися до Венедії. — Голос втомлений, чужий.
— А ти?
— Говорив єсьм, прийду потім...
Крутнувся, прощально махнув рукою, щез у чагарях. Хлопці понуро мовчали, норов свого ватага відали добре: якщо законає, ніхто не переломить, все 'дно буде по його. Все ж по часі очікування голосно його погукали. Голоси відлунилися у Пралісі. Зашарудів вітер. Скрикнула наполохана пташка...
Іломер не хотів більш у Венедію. Осліплий од горя, брів в неоглядь, спотикаючись, падаючи, вперше він відчував себе слабим і нікчемним земним слимаком: нічого не улягало його волі, зелена земля падала під ноги, та він знав, що то лише омана. Світ не рівний, не круглий, се — мішок, міцно зав'язаний грубою крайкою обрію. Куди би не подався — мотуззя не випустить з свого цупкого сплету. Люди, птахи, звірі — лише нікчемні комахи, які повзають всередині безладно натоптаного рептуха, і досить невеликого зруху того, до чийого пояса він приторочений, і нараз все перемішане, перетоптане. Сумно мені, боги і духи Венедії, сумно, Господи!
Глава 18 ДУХ СТЕПУ
Хтозна, як і коли на зелених травах прирученого залюдненого Степу народжується вільний дух. Гордо лине він межи людськими селитьбами, вихорить на вітрі смоляна грива, коник юний, рожденний-бо ярим сонцем, випестуваний жагучою землею. Перелітає через людські заманки і круті урвища. Ще сили своєї не відає, ще межі її ним не пізнані. Тремтять ніздрі ніжних табунних кобилиць, рвуться з конов'язі розлючені скакуни. Та пахне від них страхом і потом, зароблених за день на полях людських. Ошелешено зирять услід бородаті степовики. Егей! Славен буде герой, який колись стриножить і осідлає смоляного біса. Та й чи знайдеться такий?
Одчайдухи кидаються у погоню. Дарма б'ють копитами дужі жеребці землю, дарма хропуть і сходять піною. Чорний коник, як привид, вирина зненацька і безслідно тане у степовому просторі. Вільний і самотній.
А нині йому приснився сон. Може, виною тому була буря, яка носилася над степовим простором як сама смерть і сіяла смерть. Такої ночі гнуться долу трепетні гінкі деревця, аж вранці вони поволі зачнуть випростовуватись, стріпувати з себе обірване листя і дощову павіть, та ось зараз затріщать кореневища і поляжуть велетенські стовбури. Наймогутніші, найстаріші.
Біль розпанахав усе його єство, біль заволодів ним до останку, і це було вперше за його недовгий вік. Коник вперше не зміг відірватися од землі. То сон — думав він, блимаючи очима на пошматований блискавицями знавіснілий світ. Та страшний сон не минав, і прийшла розпачливим сполохом інша мисль, що се кінець. Пластався чорною хвилею, пручався, та старезне дерево, яке привалило і обплутало його своїм гілляччам, не випускало із своїх тенет. Гучно заіржав не так у сподіванні на порятунок, як посилаючи востаннє свій голос у недолюблений, недоміряний прудкими копитами світ. Затих. Тихо-тихо колихалася тужлива вітряниця на дні серця і поволі зупинялася. Ще потужний зблиск і висвітлений палахкою блискавицею степ, і чиясь постать чи то людини, чи звіра, що швидко наближалася до поверженого грозою дерева.
— Бідолаха, — бурмотів Іломер, скрушно поводячи головою і намагаючись вирізнити у буявінні знавіснілих блискавиць кінську голову. Мечем почав швидко обрубувати гілля, пробираючись до конаючої тварини. Буря затихала, і у світанковій імлі постав степовий розор: ошмаття перекотиполя, латочки обірваного листя і гілок, що пливли потічками, прим'ята трава. Летіли чорні оболоки, летіли і ховалися за небокраєм, натомість чистою лазурінню забриніла небесна глибочінь. І тільки тоді збагнув Іломер, що коник, якого він намагався порятувати, се той самий омріяний ним у молодечих снах громничий лошак, Див-кінь, за яким він стільки виходив Диким Степом. І кінь, і людина були вже геть знесилені. Стовбур ніяк не піддавався, потрібна була міць не одного велета, не дві руки, а десятки, а може й сотні, аби відважити велетенську липу. Іломер рубав і рубав цупкі тенета, одяг парував, і він скинув своє лахміття, врешті таки дістався до тварини. Кінь підняв важку голову, сумно зиркнув на хлопця, і тут же очі затягнуло сизою заволокою. Іломер шматував мокре гілля і хрипко волав до коня аби той, підміг йому у останніх зусиллях.
— Бісовий лежню, ну ж бо вставай, вибирайся із западні! Піднімайся, бо й твою дурну голову порубаю на цурпалки! Будеш знати, як по-дурноляпськи гасати степом. Вставай, кому кажу!
Воля до життя, яка дотлівала у бідолашній тварині, чи хрипкий, вимогливий голос, але щось таки змусило коника задрижати, забитися, у неймовірному зусиллі вислизнути із страшної западні. Похитуючись, звівся на ноги і тут же звалися на траву.