Андрій Первозванний

Страница 33 из 95

Дзюбенко-Мейс Наталья

Самул рвонув важкими лапами за пазуху. Благенька сукня розлізлася, розлетілася увсібіч, мов вирвана з корінням трава. Блиснула голубим джерельцем тоненька дитяча шийка, білі груди з рожевими недозрілими ягідками.

— Солодкі ягідки, — посмоктував Фавн і прискав слиною від утіхи, вгризаючись у дівчаче тіло.

Гурт захоплено вив, один за одним терзаючи юну плоть. Філдей не втручався, похмуро спостерігаючи за собачою тічкою своїх друзяк. Звісно, потрібно провчити, навіть таке виправдано з цими нечестивцями: самарійська нечисть породить таку ж нечисть... А поскільки Закон забороняє торкатися до нечестивих грішників, потрібно буде принести у жертву Господу біле ягня і прочитати очищувальну молитву. Він бридливо скривився: біля цих виродків і сам можеш збочити, та таке для нього заповідання — гнути цей свавільний народ.

Але чогось враз відвернувся.

Хім спостеріг. Відриваючи свого потворного рота од скривавлених губів дівчинки, погрозливо гаркнув:

— Філе! Твоя черга! Всі, так всі!

Його підвели і жбурнули додолу. Шкіра була ніжна, як весняний квіт, і хоч була заюшена потом і слизом його дружків, його раптом обдала хвиля чогось далекого, сумного і гіркого. Він жадливо припав до неї. Рума травичка... Відчував, як пронизує його хіть, розпирає темна, дрягка млява. Вона застогнала і задрижала, коли він грубо розбив її коліна і поринув у тремтячу, солодку, запаморочливу плоть...

І враз сіпнулася у хвилях судоми. Го-го-го, зарокотів збуджений гурт, тобі таки вдалося її розворушити та потішити. Вона нарешті пізнала, що біль від справжніх чоловіків буває солодким. Філдей ще раз сіпнувся у ній, і враз до нього дійшло, що дівчинка мертва. Що оте дрижання — останні корчі смерті.

— Тьху! — цвікнув Фавн просто на криваву личину дівчинки. — Однією грішницею менше... А тепер хода звідси і нічирик. Кущами, заростями, щоб ніхто не помітив.

Шестеро стражників, злодійкувато скрадаючись, пустилися довкруж гори. Філдей все ж озирнувся, мовби згадуючи про щось. Здалося чи примарилося? Дівчина зводилася з землі зеленою травою, простягала з мукою зелені руки, шелестіла, шепотіла йому услід: — Чи є в тебе серце?

Він здригнувся, але часу на розмисли не було. Могли наткнутися на людей. Гуп. Гуп — стукотіли сандалі, сонце сліпило очі, вони нарешті дісталися до харчевні. Виночерпій подав барильце доброго червоного вина. Вони жадібно жлуктали, хвацько жбурляючи під ноги срібні монети, підбадьорливо підморгували один одному, вони були героями, месниками. Вино кривавилося у глиняних чарах, густішало, темнішало. Темнішало на душі храмового стражника Філдея. Потім... Потім здичавіла мертва душа про все забуде, щоб заспокоїтися темним звіриним сном ситого хижака на запльованій підлозі і прокинутися од гострого, гіркого і печального запаху чаклунської трави руми.

Саме буде свята субота. Вони, як правовірні іудеї, поплетуться зранку до скинії, аби прославити невидимого Господа, якому відкрите все тайне і явне. Священик, перед тим як прочитати призначені на цей день слова із священного сувою, голосно прокаже слова відлучення від Господа й іудейської громади невідомих лиходіїв, які осквернили землю народу Ізраїлю глумом і вбивством самаритянки Руми. Пригнічені стражники похнюплено потупцяють, перезирнуться. Савул непомітно прикладе пальця до пухлих губ. Коли повертатимуться до готелю, де саме вони зупинилися на постій, всі дружно вирішать: треба мовчати. Вони спокутують свій гріх ще більшою ревністю по захисту Господнього промислу. Ось вони тайно вчинять підпал язичницького Храму Бика, пустять це гадюче гніздо за димом разом з усіма тамошніми чаклунами, за цей подвиг їм багато проститься, вони будуть чистими перед лицем Предвічного.

Він згідно кивне патлатою головою: все так! Бог знає їхню запопадливість, він простить їм, бо ж навіть коліно Веніамінове процвітає на землі Ізраїлю, а саме з цього роду юнаки вчинили глум не над нечестивкою, а над знатною іудейкою. Був певен у щирій прихильності Господа до нього. Був певен, що його Бог хоче війни і крови язичників. Він правильно вчинив. Вони ні в чому не винні. Ще декілька днів по тому бадьоро чалапатиме за своїми підручними самарійськими дорогами, затуляючи носа од все чутнішого запаху, та прийде час, коли він почне від нього задихатися. Запах-дух тягнутиметься за ним вдень і вночі. Скоро він не зможе навіть присісти на зелену, м'яку траву, буде вишуковувати камінь, зруб, а коли не буде нічого, окрім дороги, то знесилено падатиме просто в пилюгу під регіт п'ятьох посіпак, страхаючись звести голову і обпекти очі об зелене маєво. Та навіть у його снах завирує, запахне зелена трава, крізь яку просвічуватимуться золоті йорданські іскрини, спочатку як голочки, потім як жарини, скоро, охоплений пекельним вогнем, він гарчатиме од жаху і хапатиметься за горло. Той запах буде душити, труїти, од нього не буде спасіння навіть в Єрусалимі, куди нарешті вони приплуганяться, аби дати звіт первосвященикам про свої ревні подвиги в окаянних землях язичників.

Він з острахом підступить до Храмових воріт, та не зможе переступити через них, вклякне на коліна й цілий день шепотітиме слова молитви. Запах стане ще сильнішим, і врешті, розтягнувшись на східцях, він розпачливо завиє од безвиході та горя. На місці величного кам'яного Храму — білосніжного сяйного дива з пишними галереями і золотавими оздобами — перед ним забуявіють страшні зарості велетенської руми-трави.

Він по-собачому навколішки одповзе од кам'яних східців, понесеться кривими вуличками навспак до того місця, де вперше зустрів тоненьку напівдитину-прозеліточку, яка у святу суботу одчинила собі на горе овечу загорожу.

На світанку жителі одного з дрібних селитьб Самарії на кам'яному мертвому полі побачать знавіснілого кремеза, який хапатиметься за горло, задихаючись від прохолодного свіжого повітря. Поселенці за звичаєм прямуватимуть до криниці, аби принести додому краплі безцінної в цих краях вологи. А він колінкуватиме на пласкому камені і вимолюватиме у них смерти, тої самої, на яку прирікав не одного з їхніх родаків. Він, Філдей, проситиме людського суду, людської кари — скаменування.