Ворог напав на Венедію напровесні, посеред білого дня, коли і стар, і мал були в полі біля рала, сіяли овес, просо, жито. Городарі марикували побіля ріпи, били лобами бібочокам Царя Гороха і пахучим зернам Цариці Коноплі. Переживши страшну зиму, венеди потягнулися всім родом до матері-годувальниці, вклякали перед нею на коліна, молилися богині Наві, духам Ясновида і Перуна, аби сонце її вигріло, дощі її оросили. Вони пестили її мозольними руками, побожно цілували. Нікого з венедів не могло застати сонце сплячим цієї весни: боялися гніву Ясновида. Все прийшло в рух, закипіло, закрутилося. І проснулися надія, любов і природня доброта венедів. Тепер вони з осудом позирали у бік Зеленої верховини і зітхали: здорові можі, добрі були би оратаї. Велику ниву могли би засіяти. Велика Мати тієї весни, щоправда, таки прислала сіянки від своїх щедрот, котру зібрала з своїх чародійних грядок, начаклувавши ще один чар-овоч, та сама на укладання першої борозни не заявилася. Не поблагословила...
Ворог прийшов тоді, коли його ніхто не чекав. Молоді та дужі були в полі, навіть дозори зменшили, на рахунку були всі робітні руки.
Вершники на розвихрених конях увірвалися на повному скаку в городище, вимахуючи мечами і смолоскипами. Зойкнула молода жінка з простромленим горлом, об камінь полетіло немовля, впав на порозі хлопчак, затиснувши в кулачку скривавленого очеретяного меча. Закурілися перші хижі. Верхівні з палаючими смолоскипами поривалися все далі — до Священного дуба, до Свят-дерева, до серця Венедії. З поля бігли оратаї, сівачі, городарі. Пізно! Пізно! Мечі залишилися вдома. Чим воювати?
І тоді із Зеленої верховини виринула на прудконогих лошаках злютована лава воїв у зелених плащах. Брязнули мечі. Почалася січа.
Допоки венеди згуртуються і прийдуть на поміч, під залізними головорубами степовиків поляжуть усі — всі три десятки.
Їх витягнуть потім з гори трупів нападників. Вродливий чорнявий вождь встигне прошепотіти: "Бережіть сина мого, Іломера..." Попросить він, бо жінка з очима молодої орлиці відлітатиме чорними крилами брів у небесну височінь, відлітатиме у Вирай воїтелька у зеленому плащі і з мечем у ніжних руках... Світозар поклянеться над марами героїв, що виховає їхнього сина своїм наступником.
Виховає з нього венедійського вождя.
Венеди справлять по рятівниках гучну тризну. Дочекаються світанку, аби ті змогли востаннє попрощатися із Ясновидом і з богинею Яві перед відльотом у володіння Наві — чорної богині, яка закрила на всі засувні для сущих україну предків венедів — Вирай. Високі погребальні вогнища лизнуть руку Ясновида. А на требищі поставлять маленького дерев'яного ідола, якого чужинці принесли з собою із земної та нещасної своєї україни. Ідола бога Сварога. Ніхто з венедів не відав, що він означає, якої землі, якого неба є духом, але всі однодушно визнали, що однині бог їхніх рятівників є їх богом, земля Венедії є рідною землею цих славетних і можніх героїв.
Старого Світозара Іломер часто бачив навколішки перед ідолом таємничого бога. Володар до скону не забуде того випадку. Подарує Іломеру доброго коня, навчить бойового рукомесла, а на прощання скаже чорноокому хлопчині: "Слава богам, йду нарешті до твого батька, мого побратима. Я попрошу у нього прощення від всього нашого племені, і ми нарешті поговоримо про те, що не встигли повідати один одному, коли я був сліпим, глухим і боязким. Коли я ще направду не був володарем Венедії".
О, Світозар багато зробив для Венедії. Укріпив посад, насипав побіля нього високі земляні вали, замкнув осідок на високі дубові воріття о дві могутні вереї. Розіслав слів по всіх слов'янських городищах і висілках, при ньому часто збиралися старійшини людей одного Слова — слов'ян укладати Закон, раду радити, як ліпше торгувати, як спільно воювати. Він все робив для того, аби між родами не лягла ні кров, ні ворохба.
Іломер мчав за вовком, а в голові соталися тривожні думки: на світі є багато богів — добрих і злих, та ратяться вони між собою людськими руками. А чи може бути між ними мир? Чужинець говорить, що на світі є лише один Бог. Невже тоді в Бога дві душі, які воюють між собою — чорна і біла? Чому б то у володіннях всеблагого Бога було стільки зла? І що несе Він Венедії? Яких жертв потребує? Які молитви чує?
Завтра по надроських городищах, по селитьбах Рай-ріки люто заревуть мідні бики і на вічах скажуть слов'яни, що одреклися люди Венедії богів правічних, і хтось найчеснотніший крикне: "Смерть переступникам!" Не вистоїть Венедія супроти родів, які рушать на неї, не вистоїть юний Бог, який простирає над нею благовісні крила.
А може... Може, ліпше смерть однієї людини, аніж гризня
в роді...
Глава 13 ВЕЛИКА МАТИ
Відьма сиділа, згорбившись на замшілому камені перед входом у печеру, і уважно його слухала. Перед ними світилася вогнями Венедія. Іломер знав, що на досвітку при сході сонця над Свят-горою опуститься дивний золотавий трен і тоді майже впритул наблизяться високі дощаті вежі, солом'яні маківки зрубів, тьмаві курні хижі, глиняні ліплянки, можна буде побачити, як клопочуться венеди довкола ясного терема володаря, Священний дуб змахне буйною гривою і підлетить до вічної своєї жони, тягнучись до неї могутніми руками, безсилий сприйняти на віру, що ніколи, так— таки ніколи не зможе її обняти.
— Не зачіпай цього чоловіка, сину, — Велика Мати ледь заворушилася — почулося скрипіння всохлого куща. — Я бачила його. У ньому немає зла. Він посланець доброго і щедрого Бога.
— Що ж ти радиш, Велика Матір?
— Не можу я нічого тут нараяти, сину великого батька. Одне відаю: час мій підходить до кінця. Я була берегинею венедійських богів, чим могла — служила Венедії, та мій час уже скінчився, сила його безмірна, він все одно переможе...
— Тебе? — Іломер вражено видихнув. — Ти хочеш сказати, що його Бог тебе уб'є?
Стариця заскрипіла голосніше — сміялася?
— Ти погано слухав чужинця, синку, його Бог не вбиває, а народжує, він не забирає людського життя, а дарує його навічно.
— Невже ти його чула?
— Я бачила його, синку... Очі його обпалені, і дивилися вони на те, чого не можна торкати людським зором. Я давно чекала цього посланця на моїй горі...