Глава 8 ЗОСТАВ МЕРТВИМ ХОВАТИ МЕРЦІВ СВОЇХ...
...Так Він сказав одному хлопчині з голубими очима, який прибився до них у невеликому ґалілейському поселенні і запросився до їхньої громади. Скаржився, що нещасний і знущається над ним рідний батько — морить голодом та роботою, щодня смертним боєм б'ють його брати, бо зайвий рот, та й має свої права на батьківський спадок. Спадку того, правду кажучи, ніхто і в очу не бачив, та старий був лютим лихварем, збирав динарій до динарія, срібляк до срібляка. Не з'їв, не випив — все ховав у підпіл. Тепер старого скрутило, видно, дні пораховані, а брати зовсім оскаженіли, зирять один за одним вовками, гризуться. А йому — наймолодшому, то й зовсім життя не стало, задушать колись поночі, їй-Богу. Було шкода малого, виснажене, мерхле личко — біда людська, набачилися... Ісус зірко приглядався до юнака, хмарнів. Вони якраз готувалися до нового переходу, й Іуда всіх засмикав безкінечними докорами, відмовчувалися, бо й правда: казна зовсім спорожніла, харчів на дорогу катма. Та ще й добряче обносилися вони за це довге, спекотне літо, а між тим потроху почали потягувати холодні вітри і сподіватися на теплінь уже не доводилося. Петро ловив дрижаки, горнучись у вицвілого смугастого халата, підганяючи до діла владним, гучним голосом своїх побратимів, а сам несміливо поглядав на Учителя: може, чимось зарадить? На щедрі підношення сподіватися уже не доводилося: швидше простягнуть каменя, аніж хлібину. Все менше і менше приходило послухати їх Учителя, відлякані Його несподіваною непоступливістю і суворими застереженнями. Все рідше запрошували Його до своїх осель, а якщо й одчиняли двері, то крадьки, аби ніхто не довідався. З синагог лунали прокляття, і люди почали їх сторонитися. Вони метушилися, та, властиво, ніякої роботи не було — так, безладна людська бовтанка, на котру Ісус журливо поглядав і лише зрідка намагався втихомирити своїх учнів тихим, докірливим: "Яж з вами...''"
Хлопчина метушився разом з усіма, переладовуючи торби з місця на місце, у часи вечорові вбирав у себе Ісусові проповіді широкорозплющеними голубими окалубинами, а в них сум'яття і темне коливо нетерпіння. Переконував усіх, що рідний дім для нього — гієна вогненна, — ані руш більше туди, та вигострений ніс раз по раз обертався у бік селища і чутко роздимався, вбираючи в себе нічні запахи.
Вони уже мали б рушати, коли до їхньої стоянки примчала стара, розколошкана жінка і звідомила хлопця, що батькові його стало зовсім зле й нині таки помре. Хлопчина почав відпрошуватися в Учителя, бо треба похоронити, як-не-як батько ж... Мусить він з братами провести старого пекельника в останню дорогу. Похоронить та й повернеться, — щиро світив голубими очима. А може... Може, і вдасться принести якусь дещицю до спільної скарбнички. Він усе, все віддасть своєму любому Учителю
— Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх! — сказав тоді суворо Ісус.
Невідь-чому, та од сонячної Його привітности не залишилося й сліду. Всі змертвіли: як? Вже ж не чужого має хоронити цей бідолаха? А як же тоді заповідь шанувати батька й матір? А як же тоді заповідь любові? Прощення? Іуда кебетив про своє: чому б і справді не відпустити шмаркача, гроші ж не пахнуть.
Хлопчина понуро поведе плечима, не сміючи ослухатися Учителя, та за вечерею дражливо посіпуватиметься, пориваючись поглядом за оливковий гай, в якому вони таборували. Ісус чомусь того дня відкладе подорож: "Не пора..." й, поринувши в свої розмисли, одвернеться од гурту своїх учнів. Заходило на грозу. Скоро розірве осіннє нічне запинало перша блискавиця, спаде на непривітну землю стіна дощу. Вони заб'ються у намет, та Він лише неуважливо кивне їм головою і залишиться стояти під оливковим деревом, тулячись мокрою спиною до покрученого стовбура. Стікатимуть холодні краплі, і у тривожних відблисках блискавиць світною плямою коливатиметься Його обличчя. В Андрія тиснутиме серце: чому? Вперше було страшно допитуватися завжди такого привітного уважливого Учителя, але й не жити таки-без відповіді, бо що таке любов — вічна вселенська любов, яку Він проповідував, коли можна отак...
— Коли треба отак...
— Чому, Господи!?
Сірою тінню таки виповзе з намету хлопчина і, не оглядаючись, полопоче босими ногами в обліжний дощ, розпрозорений сліпучими блискавками. Ісус суворо дивитиметься йому услід, та не погукає назад, тяжко зітхне і заклично поманить рукою Андрія, який визиратиме з намету.
— Ти повинен піти за ним, — сердився, чи горював? Андрій нічого не міг збагнути. — Ти повинен піти і побачити...
І знову якийсь невисловлений докір зазвучить у Його суворому голосі, ніби Андрій чимось таки завинив сьогодні перед Учителем.
Ніби вони усі перед Ним тяжко завинили...
Гроза стихла, займався світанок — млявий, розбитий нічною бурею і пронизливим вранішнім вітром. Геть вимоклий, постукав він у двері, вказані йому голодним блукальцем, який тинявся попідворіттю у пошуках добросердних мирян, які би кинули йому якого огризка. Той прошимрав, як дістатися до потрібного Андрієві дому, але провести відмовився, не захотів навіть брати монети. Налякано відступав від нього, наче побачив примару. На стукіт Андрієві ніхто не одчинив, він ще трохи погупав у двері, а потім, повагавшись хвилю, ступив до середини, звідкіля зачув гуготіння сердитих голосів. На нього ніхто не звернув уваги. У затхлій кам'яниці пообіч дерев'яного брудного ложа, закиданого гнилим ганчір'ям, кучкувався чоловічий гурт. Скільки їх? П'ятеро? Семеро? Їх неможливо порахувати — зоднаковілі, знелюднілі, звироднілі. Очі — блиск виголоднілих гієн. Почервонілі язики жадливо облизують сухі губи. Андрій поводить поглядом, шукаючи голубоокого хлопчину, який тільки-но вчора скаржився на своє страшне життя Учителю і якого вони всі дружно потішали, та його тут не знайти або не впізнати — всі однакові, з виряченими сліпами, оскаженілі, збісілі. Хіба, може, отой, в якого тахнуть у очних вирвах голубі окалини? Тахнуть і запливають мороком... Невже таки він? Що ж тут скоїлося? Андрій нічого не може збагнути, та тут чується з дерев'яного ложа страшний стогін і воно починає ворушитись під виснаженим, висхлим людським кістяком: