Після обряду хрещення новонавернених Апостол коротко поговорив з нею.
— Вони живі, — сказав він Орисі. — Вони покинули своє поселення і повернули від Борисфену у ліси. Твій народ пішов на нові місця і поніс з собою ім'я Христа. Сподівайся, дочко... Ти також повернешся до свого племені, тебе не забули, тебе там чекають.
— Чекають... — схитнулася жінка. — Це неможливо... Апостол дивився на неї печаловито і мудро. Він хотів їй
сказати, що немарним було її життя у цьому чужому для неї світі, що Господь торує дорогу для обраних не завжди легку, але й воздає неземними, великими дарами. Втім, у свій час цій згорьованій жінці усе відкриється. То ж чи варто йому передчасі смикати завісу прийдешнього і доконечного?
Ясним, світлим зором він перелетів через неймовірні розстані часу і земного простору. Запахло медами і молоком, солодким духом хліба, щемливим ґелготанням білоперої пташини, голосами далекого і такого близького йому народу. Що се? Як се? Орися побачила, почула. Вона летіла серед зоряних клечальних вервиць журавлів, які поверталися додому, і могутні крила шуміли за спиною. І ця ніч, котра уже минала, і небеса, розхитані ясно-зеленими кипарисами, і вогка земля, що легко несла її на собі, і богомольці, що, скрадаючись від пильних зорів центуріонів, прошкували назад до міста, до потайного входу, — все це стало для Орисі лише видимою оболонкою, котра приховувала зовсім інше осердя. Вона згадувала свої безкінечні змагання з купчиком, Кіларом, Каракалою. Їй стало їх шкода, і вона раптом таки пожаліла цих людей просвітленою жіночою жалістю. Вона поверталася назад до міста, не відаючи, що її там чекає, Анна просила її пригнутися, аби не впасти в око стражникам. Все це було пусте. Вона навіть скинула каптур з голови, йшла, випроставшись, розправивши плечі. Вона перестала боятися.
Анна хотіла її переправити до своєї вілли — родинного спадку. Вілла була недалеко од міста, але туди рідко навідувалися стражники — все ж володіння дружини намісника римського імператора Язона. У безпеці там і переховувалося чимало християн від переслідувань, котрі ставали все нещаднішими. Орися спершу була погодилася: вибирати їй таки не було з чого. Але коли побачила Апостола Андрія, який в оточенні своїх учнів прошкував до міських мурів, нараз вирішила, що повинна бути в місті. Так і сказала. Анна стривожилася:
— Не можеш ти повернутися до Патр. Кілон подав скаргу в префектуру, і мій чоловік вимагає від мене повернення рабині господарю. Доки ти лежала безпомічною, флотоводець ще якось терпів, але зараз і на мене, й на тебе обрушиться уся сила римських законів. Чи знаєш ти, що у Імперії можуть потягнути навіть корову до суду, а не те що рабиню.
— Не тривожся, сестро, — Орися заспокійливо усміхнулася. — Я і не збираюся ховатися від Кілона. Я повернуся назад.
— Навіщо?
— Якщо я зникну, Кілон засіче до смерті канчуками усіх охоронців і всіх прислужниць.
— Але ж ти...
— А я його тепер не боюся. Він мене не зачепить. Анна думала, ще більш похмурніла:
— Знаєш, сестро, він не буде чинити розбій у своєму палаці, поки достеменно знатиме, що ти під охороною августійшого намісника. Поки він має клопіт з судниками, магістратом. Поки улещує мого чоловіка... Для нього це розвага. Ти зараз повернешся до мене. І будеш жити, як і жила.
— Повір, Анно, тепер він уже нічого зі мною не може вчинити. У мене — охоронець сильніший за це військо, ці мури, ці кораблі...
Анна не перечила. Пильно дивилася у вічі, згідно підтакувала, та все ж вирішила:
— Ти повертаєшся до мене. Час ще є...
Глава 6
ВЕРШНИК НА ДЕРЖАВНОМУ КОНІ
Язон довго витримував характер. За інших обставин він би притьма розлучився з Анною. Не те, щоб вона йому не подобалася, якийсь чар достеменно був у цій безплотній чудернацькій істоті. Вона могла приборкати його гнів легким посмикуванням губ, сумовитою усмішкою, змахом руки. Чи ж раз бувало: лютує на патрійських канцеляристів чи прохачів, які цілими днями товчуться у передпокоях його царственої базиліки, уже і нагайка в руці, й жорстокий наказ наготовлений, та ще не ословлений, скипає на губах чорною піною, аж тут шелестіння рожевої туніки, тягнуться до нього голубі, аж прозорі руки, — не руки — стебла голубого кипариса, він аж терпне, дослухаючись — зелено, прохолодно, тихо. І випадає у інший світ, де немає пекоти, вічної спраги володарювання, легка рука лягає на спечні од люті губи: прости їм, мій муже! прости...( він іншого чекає — "любий", "коханий" — ось воно зараз злетить, ось воно поруч, не сполохай, чекай, ще мить...). Мить не настає ніколи. Дочка простого виноградаря, хоч і не жебрака, так, середньої руки землекопа, скатувала його, римського патриція, вершника на державному коні, гультіпаки замолоду, красу і цвіт Палантина, манливою чистотою душі і тіла. Тіло пахне фіалками. Голос щемливіший, аніж грецька флейта. А очі... їх побачити нікому не дано, навіть йому (страшно, боязко заглядати у такі очі). І що йому тоді до цієї жеброти, що простягає до нього свої пергаменти, на яких, о! він достеменно знає — сліди заздрости, підступів, крови. Вони такі ж, як він, — приходить іноді до тями — я з ними рідня, ми одного сімені, вони розуміють мову кулака, канчука, заліза, але вони стоять остовпілі, збентежені, коли намісник римського імператора одним змахом ставить своє вельможне стило на усі їхні прохання — о, так, без розбору, на усі — кривдників і скривджених, тих, які усе мають, і тих у яких за щокою катуляється останній ас. Він стоїть перед своєю дружиною, нетямливий, глухий до криків на його подвір'ї, до кулачних боїв, які викликала його милість: усе так, моя дружино? Ти цього хотіла? — вона даленіє: усе не так, муже мій... не так... — чого тобі треба, я не знаю?!. — Знаєш... знаєш...
Звісно, Язон знав.
Бо й сам змушений удавати з себе Меценета, приймати у своєму палаці і у своїх розкішних садах стоїків, киніків, перипатетиків, демагогів, піфагорейців, вислуховувати безкінечні і недоладні розпатякування учених греків про природу речей і природу світу, тиранію і справедливість, добро і зло. Зло — від поетів і філософів, це він добре знає. Зло — коли розбитий, підкорений народ обсів в Імперії всі місця в державних канцеляріях, жрецьких колегіях, префектурах, граматичних і риторських школах, у котрих розтліває римських квиритів — первородних громадян великого Риму — проповідями гармонії та свободи.