Дослухалася...
Не чутно хлюпоту, брязкоту. Вони чи то рухалися, а чи примерзали у стоячу тишу, лиховіснішу, аніж крики й голосіння найбільших страждальців. Придавлена мороком і жахом, не мала сил зворухнутися: що се? Куди вона потрапила? Видивлялася поперед себе, та нічого не бачила.
Й не одразу прийшло розуміння: у цьому безбережному жахові гніздиться сама вічність, тут її кубло, осьдечки вона чаїться, чатує свою здобич. Либонь, тут перебуває чимало самотніх і нещасливих душ — у повному мороці, безбережній тиші вони шукають одне одного, не в силі позбутися спогадів про свою земну пуповину.
Їй було сумно, душа... душа ще була живою і хотіла плакати...
Не дано було їй заплакати, не дано було запитати похмурого темника, куди він її везе.
О, так, вона, нарешті, отримала своє. Відміряний їй час висипався, перетлів нінащо. Не народилося з нього ані зернини, ні зільнини, ні будячини. Та вона й не сподівалася на теплий і лагідний Вирай, котрий приймав усіх венедів...
Усіх, але не її.
Їй судилося ціпеніти у цій порожнечі, бо не варта щастя, спокою, і навіть забуття не судилося. Тепер вона вічно безцільно кружлятиме у цьому морочному світі, вгрузатиме у нього, як камінь, та вона й хоче стати справдешнім каменем, котрому нічого не болить і котрий нічого не пам'ятає. Кого вона пам'ятає? Чому пам'ятає?..
Вдивлялася у себе, там у безмежній чорноті дедалі сильніше розгорялася глибинна зірка, ім'я якої вона усі літа чужини страхалася згадати.
І нарешті вимовила — беззвучно пролементіла, проячала десь затаєно у собі, геть нечутно для богів цієї безбережної безмовности.
"Іломера..." "Я пам'ятаю Іломера..."
І гніздовище мороку розкололи криваві стрімкі блискавиці, воно нараз розлетілося, розпалося на порохняву, на клапті чорноти, котрі швидко танули, її ж тіло стряслося од пекучого болю, а з болем прийшло знання, що вона знову жива, що від неї забрано навіть се упокорення вічною самотністю, прокляті чужинські боги не відпустили її від свого чужого й ненависного світу, ось знову тягнуться до неї товсті, жирні лапи Каракали, шкіриться огидною посмішкою флотоводець Кілон. Вона заплакала од розпуки тихим, пташиним квилінням і тут на її чоло тихо лягла чиясь прохолодна і лагідна долоня. Якесь шарудіння вчувалося довкруг. Хтось поправляв їй пов'язку на грудях, витирав піт з чола, заспокійливо шепотів. Розплющила очі: притемнене просторе приміщення, затягнуте синюватим, нудким туманом, у високих сяйливих вазах ворушаться барвні скіпки, у кутку начебто триніжник, у котрому блимає вогонь і булькає якесь дурманне вариво, над яким чаклує сивоволосий бородатий чародій у білій лляній тозі. Він озирається, карі очі світяться теплом і стурбованістю, у цьому чоловікові їй ввижається хтось з далекого колись, та вона не може нічого згадати. А над її узголів'ям схилилася молода жінка, тендітне личко випрозорене й зажурене. Орися думає, що ніколи ще не бачила такого прекрасного обличчя.
— Де я? — звуки даються з надзусиллям, і наполохана молода жінка поправляє на ній покривало.
— Ти у друзів, сестро, не тривожся, ми про тебе потурбуємося...
— У мене друзів немає...
Їй хтось щось відповідає, та голоси кудись віддаляються, стихають, і вона знову поринає в пекучу лихоманку, і тільки губи шепочуть:
— Я не хочу жити. Відпустіть мене. Убийте мене. Не оддавайте мене Кілару...
Орися зриває з грудей перев'язь. Цебенить кров. До неї кидається чорнявий бородань і міцно тримає за руки, допоки молода жінка заново перев'язує рану. Але Орися уже цього не чує, поринає у тяжке, сновидне марево, знову западає у порожнечу, знову пливе пливе кудись темною рікою, і регоче, регоче зловісно Кілар.
— Анно! — бородатий чоловік співчутливо поглядає на тоненьку, граціозну молоду жінку. — Я роблю усе можливе, але ж я тільки ескулап, а не бог Асклепій. Я можу приготувати ліки, зупинити кровотечу. Рана у цієї бідолахи глибока, та сама бачиш: душа в неї зранена ще більше. Душу її я зцілити не можу.
— Молімося, Фотію... Молімося за неї, бо вона багато страждала і заслужила на милосердя Господа.
Вона відкриває нішу у стіні, завішану непоказною завісою, одкривається нехитрий саморобний олтар, але немає там поличчя всеможного імператора, ані статуй родових богів Еллади. Там вмуровано у стіну простого дерев'яного хреста. І все. Жінка запалює свічку. Вони опускаються на коліна, й то чоловічий, то жіночий голос шепочуть в лад дивні слова нетутешньої молитви. Жінка на ложі стогне дедалі голосніше, врешті стогін переходить у хрипіння. Вони кидаються до неї
— граціозна гречанка турботливо притримує недужу за голову. Чоловік бере за руку і, дивлячись на поділки піщаного годинника, лічить пульс.
— Агонія, — говорить він стиха.
— Ні, о ні, брате Фотію, — шепоче Анна, — вона виживе. Молімося, Фотію. Нам залишається лише молитися і вірити. Ми будемо сподіватися на нашого Господа, на Спасителя...
Вдруге Орися приходить до тями наступного дня. У кімнаті нічого не змінилося, лише виразніше проступили з туману візерунки барвистого килима, ще вище витягнули граціозні шиї скляні глеки, у фафоровій посудині висявають оранжеві кульки плодів, терпко пахнуть, перебиваючи нудкий дух, гіацинти і троянди. Обличчя жінки, що доглядає за нею, стало чіткішим і водночас ще більш випрозореним, гладенька, ніжна, аж голуба, шкіра здавалося, прикриває колихке повітря, вона рухається по мармуровій долівці легким, невагомим, прегарним привидом, журливо дивиться на поранену, і великі сірі очі випромінюють тишу, дивну тишу, котра горенить у її єстві живою плоттю.
— Де я? — Орися і сама не почула власного голосу, та, либонь, жінка все ж збагнула, що вона запитує.
— Ти у безпеці, сестро, нічого не бійся, ні про що не турбуйся. Ти скоро одужаєш, усе страшне уже позаду.
— Ні, — Орися ледве проковтнула глевкий клубок у горлі,
— найстрашніше попереду. Ви не знаєте, я ж рабиня... Рабиня Кілона. Він розшукає мене і забере. Чи ж ви зможете стати на заваді волі самого флотоводця?
Жінка погладила Орисю по щоці. Від тонкої прохолодної долоні відходила щемлива ласка.
— Кажу ж тобі, не турбуйся. — Голос жінки був напрочуд сильним і чистим. — Кілон уже приходив сюди, доніс уже йому хтось про тебе, та ніхто тебе, сестро, йому без твоєї волі не віддасть. Ти народилася вільною і будеш вільною.