...І була ніч.
Колихалася над зірчастим плаєм, пахла спокоєм, умиротвореністю. У Апостола боліли скривавлені збиті ступні. Він покинув своїх вірників у теплій западині, відмахнувшись від щиросердної Любави, яка пропонувала зробити йому примочки з гойового зілля. Сієї ночі хотів побути наодинці зі своїми думами.
Забившись у густий вербинець, поринув у запечалля. Жалило душу глухе бутіння ріки: таки пора. Вічував, що його єство подрібнилося на безліч іскринок й розлетілося цією землею, поміж цих людей. Від того не став слабшим, не змалів, та побільшало гіркоти. Відав, що дорога, котра поведе його звідси, буде дорогою цього народу, знав, що ця земля наздожене його, де би він однині не був. Доля цього народу стала його власною долею. Апостол Андрій відчував, що прийшла пора останнього засіву Слова. Йому йти далі, а Слово, Блага Вість, буде бросніти, буявіти, животворити на цих землях, в душах венедійського племені. Проростатиме крізь криваві кльовища смерти, зради й підступи, малість і глупоту. Зло йде землею напропуд, не вибираючи дороги, не поглядаючи під ноги, але тяжкі дороги любови, бо довкруг зільники, що можна знеобачки столочити, нив'я, котрі легко витоптати, душі, які так так просто скривдити, зігнути. На лагідному тиховодді любові, під золотим сонячним покотьолом немає місця ненависті, та багато безборонности. Сей народ ніколи не піде по інші народи, ся земля ніколи не рушить по інші землі, але зувсібіч небавом посунуть сюди смертні мари. І ридатимуть матері, тоскно стогнатимуть діти, кривавою піною сходитиме золотавий околом.
Боліло серце.
З головокрутної височини, куди він нарешті з таким терпінням і такою мукою вибрався, знову уздрів як змінюються покоління й роди, піднявши руки д'горі, один за одним западають у землю, та, чим глибше входять вони в неї, тим вищим, можнішим стає вершак сяйного життя народу.
Стихало і все ніяк не могло стихнути буготіння людського ройовища. Нічну гладь раз по раз знуртовувало іржання стриножених коників, випущених на попас, песі перегавки, перегукування таборових чатників. Чутно було, як неподалік чорнява Горислава лагідним жебонінням залюлювала своїх синочків. Притулившись до теплої спини свого яснозорого довгогривця, нарешті упокоївся на теплому угрівку молодий паливода-вождь, полинув до своєї далекої золотокосої лади, загойдався з нею під зорешливим небом. Не спали полоненці під молодим горішником, мовчали, гореніли у своїй безпросвітній жахоті, куди вони потрапили з волі його — Апостола Андрія. Безпомічні, благуваті горлорізи терпли кожен у своїй одинокості, відчувши, хоч і не пізнавши ще уповні, безкрай добра і зла. По дорозі Апостол не раз підходив до них і розповідав про Ісуса. Ті мовчали, понуро втіпивши запалений зір у ковзку твань, але Апостол знав, що вони чують його, та тільки те, що зсунулося на них, було настільки нечеканим та великим, що вони на деякий час оглухли й оніміли, випавши з життя людей. Тікати вони не стануть, але що вчинять з ними венеди? Уб'ють? Перетворять на рабів?
— Що сказати тобі, отче... Не простий то рішенець. — У відповідь на його запитання Іломер тяжко і довго думав. — Страшна то справа — рабство. І раб — страшний чоловік. Знаю, бачив. Не знати для кого страшніший... Ніхто тоді не буде вільним — ані раб, ані господар... Я помислю, отче...
Десь далеко, у пониззі ріки, кипіло молоде гульбище хлопців та дівчат. Спалахували співанки, дзвеніли молоді голоси. Ватріла ніч далекими огнищами. Але поволі все стихало. Громотушний день, громотушний світ поринав у заласся солодкого сну. Вариста ніч крутила золоті линовища у широких, нуртливих водах великої ріки.
Апостол, розкрісливши руки, стрічав прибутну воду і прибутних людей, благословляючи на терпимість, милосердя, славне і вічне життя.
Прощався...
Не знав, якою буде його власна подальша дорога, та й не клопотався цим. Поклик у його серці лунав виразно, і він знав, що ще буде час для останнього слова, та ще однієї ночі у нього більше не буде.
Глава 15
НА ЗЕМЛЮ НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ...
Одо — молодий зверхник загону вандалів — син Сіґурда і кам'яноокої Фріди, зближався з горою, що зеленим волохатим малахаєм закастрила простір. Їхав охляп, звісивши довгі, вузлуваті ноги, недбало понукуючи на своє виголодніле військо. Одо очманів од цього безумного походу, пожеж, безнастанного і даремного виталовування чужих спорожнілих гніздовищ. Він любив ратовища, блиск і подзвін мечів, скрики наполоханих полонянок, але ося дурноляпська війна з невидимим ворогом йому змерзилася.
Одо підганяв своїх рубак сердитим криком і роздратовано думав, що надаремним був цей важкий забрід крізь непроходимі пущі до невідомих племен. Від самого початку тут все було не так, як у інших походах. Перемоги оберталися поразками, смерть ворогів призводила до погуби великого числа самих вандалів. Коли видивлявся на страшне погорілля Венедії, пригодило на гадку, що сього разу вони вступили на прю не зі смертними людьми, а всемогутніми духами, що осьось похмурі марюки піднімуться із ущелин та западин, затонів річок, могутніх стовбурів борових дерев і посунуть на його військо, нищачи до ноги.
Одо плювався, скрипів зубами, вперто пробиваючись уверх безшелесним узгір'ям. Звірі і птахи покинули гору, навіть вітер перестав віяти, і рухалися вони вперед наче у застиглій мертвій воді.
О, тільки б доскочити отих душохватів! Усіх одразу. Або хоча б десяток... Або бодай одного... По краплині виточити сукровицю, загризти зубами.
Щодня його мугирі моцувалися до брані. Нипали лісовими хащами, принюхувалися, прислухалися. Бородаті могутні войовники з хвилі на хвилю очікували на сягнисте тремоло вивідувачів. Але ті, прибившись до стану, втомлено никли головами до спин втомлених скакунів, покірно підставляли спини під несамовиті удари верховод. І ця покірність була знаком безвиході й відчаю. У його м'ясожерців почало броїтися в очах від голоду та безнастанного видивляння в далину. Нікого. Нічого. Навіть звір'я покинуло Праліс, і мисливські облави поверталися впорожні.
Сам Одо також ледь не окривів від повсячасного виручування очей — сюд-туд. Він прагнув стрічі з ворогом, і він його сьогодні таки знайде або умре, бо нізащо більш не повернеться під люті сіпи важкої десниці батька, який, дуріючи, стинав голови своїм побічникам направо та наліво.