По деякому сторопінні кінні лави почали швидко відкочуватися, їм услід полетіло хмаровиння списів і стріл. Один... два... десяток... Юра-а-а-а-а-а!!! — покотилося венедійськими шанцями.
Ворог відступив до Пралісу. Венеди швидко зникали через земляні підкопи, поверталися у посад, допомагаючи пораненим.
— Всі живі? — виструнчився перед Іломером усміхнений Лебідь. — Закіптявіле обличчя розпливалося у щасливій усмішці. — А вони добряче скуштували смаленого вовка.
— Рано тішитись, — похмурий володар позиркував у бік Пралісу. — Тепер вони будуть обережнішими.
— Ми тут всі поляжемо, але вони не пройдуть! Ми не пустимо їх у посад!
Іломер ще більш спохмурнів:
— Глянь, їх скільки. А буде ще більше, сам відаєш. І рано чи пізно вони рознесуть наші вали по жменьці...
— Що ти говориш, володарю? Але ж ми не можемо здаватися на милість заброд, песиголовців, володарю. Краще погибель...
— Краще, друже мій, жити і бути вільними...
Не договорив, щось тріснуло в горлі і він знову прикипів зором до місця побоїща.
Стіна вогню тоншала. Скоро крізь неї на повному скаку почали перелітати вершники, вандали були розлючені не на жарт, поспішали до заходу сонця захопити посад. Там жінки, м'ясо, хліб, м'які ложа і тисячі рабів. Роздратовані невдачею, вони швидко перешикувалися, наперед знову випустили лави вершників, прикритих дерев'яними великими щитами, за ними рушили піші вояки, діловито, неквапом вороги знову замкнули коло — і закипіла битва. Бочки з вогняною смолою збивали десятки ворогів, натомість на приступ кидалися сотні. Котилися донизу палаючі колоди, хрускіт кісток, ревище коней, стогін поранених. Кривавий смерч завирував на валах, подекуди вандалам вдалося видертися на них з ходу, і битва закипіла врукопаш. Скула до скули, очі до очей. Іломер, чіпко спостерігаючи з високої вежі за ходом битви, посилав підмогу туди, де рвалася оборона. Немилосердно палило сонце, стікаючи кров'ю і потом, відбивали венеди один приступ за другим. Ворог відкочувався, розступався, випускаючи свіжі сили. І знову кипіла люта брань, лилася кров, котилися відрубані голови. Напружений, зосереджений Іломер переходив з одного місця боїща до іншого. Його меч яро світився у місцях найзапеклішого герцю. З надією поглядав на сонце, яке, здавалося, застигло над головою сліпучою плямою. Впав Ведмедич, поліг у затятій різні старий Тур, схопився за груди тяжко-поранений довгоногий Журавель. У посаді почалися пожежі від запалених стріл напасників. Вогонь погасили жінки, а потім, видряпавшись на солом'яні стріхи, ловили голими руками палаючі держаки і скидали на землю.
Ворог відступився від валів уже в сутінках, поночі не зважилися продовжувати приступ. Треба було зализати рани.
Іломеру доповіли про втрати. Юнак схопився за голову і застогнав. Невидюще дивився на Вихора, і в голові брунькувалася якась темна, невиразна думка. Призначивши воєводам через годину військову раду, побрів до Священного дуба, який втомлено змахував зеленими руками, відходячи до сну. Там повільно походжав біля знівеченого його руками требища богів. Зупинився біля жертовного каменя, пильно приглянувся, спробував підважити руками, плита не піддавалася, тут треба було сили не одного десятка мужів. Врешті опустився на теплого каменя, посовався, погладжуючи лоба. І скочив як обпечений. Ногою вперся у кістяк чорного ідола, напружився — почулося важке скрипіння, надавив сильніше — і нараз перед ним відкрилася глибока ніша.
— Треба виводити людей, — тихо прокаркав голос невидимої істоти. — Завтра буде пізно, сину мій...
Раду молодого володаря покинути посад воєводи зустріли вороже.
— Тут ми захищені валами, а у Пралісі нас з дітьми та жонами переловлять, як курей. — кипів Сивокінь. — Думай, що говориш, володарю. Ти від страху ладен вчинити переступ? А хто землю їв, що захищатиме її? Забув?
— Покинути могили наших батьків, дідів, віддати на поталу наші гнізда, а самим тікати, як зграя боягузів? Це ти пропонуєш, Іломере? Так ми тебе зрозуміли? — старий Ведмідь погрозливо стискав древко меча.
— Я не пропоную, — Іломер бринів стрілою у напнутій тятиві перед гуртом венедійських старшин. — Я наказую! Ми тут замкнені, як у вовківні. Сьогодні вони полізли на Венедію зопалу, без підготовки і обмислів. Завтра буде все по-іншому. Тепер вони уже не подеруться на наші вали на своїх кониках, зведуть за ніч дерев'яні заборола і підкотять до посаду.
— А ми їх спалимо, розтрощимо, — розмахував мечем Сивокінь. — А тебе за зраду Венедії відведемо не до жертовника, в час війни то залегка смерть. Живого в землю закопаємо.
Іломер насмішкувато міряв поглядом щупленьку постать воєводи, покушував темного вуса. Гримич навіснів:
— Як помислити ти міг про таке, володарю? Покинути Венедію.
Втрутився Корінь:
— Якщо вандалам вдасться прорватися хоч в одному місці у посад, Венедія приречена. Вони вдарять оборонцям у спину, затоплять, задавлять. Володар має рацію: треба вибиратися, вивести хоча б дітей та жіноцтво. Та, володарю, такі підкопи ми за ніч не зробимо. Потрапимо просто вовкові в зуби.
— Ми виведемо людей через потаємний хід Великої Матері, — нарешті відкрив свій замисел молодий володар. — Він від Нав'їного жертовника веде аж на Зелену верховину, просто до її печери.
— Он воно як, — зареготав Вихор, хапаючись за живіт. — А ми стільки років ламали голову, як то їй вдається так непомітно виринати і щезати. Чого тільки не напридумували...
Сивокінь причепив меча до пояса і зблиснув лихими очима:
— Чого одразу не сказав нічого, володарю? Помислив — тут вороги Венедії. Про людей не думаємо? Недобре самому супроти себе викликати ворохбу в такий час. Робити з нас дурнів.
— Спокійно, воєводи, — утохомирив усіх старий Ведмідь. — Відхід треба починати негайно. Ярина нехай збере жінок. Щоб без метушні та галасу. До ранку всі вийти не зможуть. Вояків залишимо біля земляних валів, виводитимемо поступово. А накінець запалимо Священного дуба, у полум'я не скочуть, перекриє вхід на декілька днів. Нехай послужить старий венедам наостанок.
— Буде так! — схилили голови воєводи. Іломер скрипнув зубами:
— Інакшого виходу немає, браття. Мертвих похоронимо на Зеленій верховині, поранених виносити першими. По місцях, воєводи? Приглядіть, щоб вояки хоч трохи поспали, часу на прощання немає.