У Ведмежому їх стріли опустілі дворища. Білі грибки осель тулилися до високої гірки. Гор мицявся від обійстя до обійстя і тикав новеньким грецьким мечем у землю, винюхував ями. Ледве набралося на підобідок зверхникам. Прості вої ремствували. Бечак витер рукою засмальцьованого рота, зареготав: "Животи набехтаєте там!" — Правиця на дорогу, котра ділила Праліс на дві половини. Голодні, сердиті, помчали на Венедію. Гор вів мимо Зміїної ущелини, а там знову вони вискочать на торговий шлях. Гор тримався у людській гущавині, стерігся узбіч, де його могла настигнути мстива стріла венедійських вивідувачів. Та все було спокійно. Навіть птахи перестали співати, наполохане гайвороння темним хмаровинням клужляло над військом. Гор роззирався і міркував, що Іломер таки неодмінно пронюхав про їхній похід. Тонкий, швидкий, як рись, молодий начільник не виходив йому з голови. Не міг забути, як той на повному скаку перелетів через скельні виступи з високого обриву і помчав за грецькими стругами, сиплячи слова прокляття і страшних погроз йому — Гору.
Він тоді відсидівся у дуплі високої липи, страхаючись навіть дихати. Довкруг шмигали венедійські загони. Пронесло.
Іломер усе своє дитинство провів на вовчій горі у відьми, він знається з духами і вочевидь володіє чаклунськими таємницями. Не буде спокою, поки він живий. Іломер має умерти першим, — вирішив Гор, нахиляючись до кінської гриви і поправляючи мішок зі стрілами, який боляче бив його по ногах.
Вони уже вступили у довгу ложбинку поміж високих заліснених пагорбів. Військо почало витягатися у довгу, гнучку гадину.
Гор насторожено зиркнув по сторонах і нараз відчув, що щось таки негаразд. І вже тоді над самісіньким його вухом просвистіла стріла.
— Не влучив, — застогнав Овсій, рвучи повіддя. — Але він не повинен утекти, братове! Вперед! За Венедію! Юра!!! — голосно згукнув Юрія Побідника.
— Юра-а-а!!! — підхопили венеди.
Перша лава вершників ударила в лоб колоні чужинців. Ще інша на повному скаку скотилася з пагорба і вдарила в середину. Захропіли коні, брязнули мечі. Увсібіч бризнула кров від розрубаних голів, впали коні, скидаючись у передсмертних корчах. Невдовзі на всьому проміжку колони вандалів утворилося декілька вогняних коловоротів, які почали вкручувати, втягувати в себе вояків.
Овсій, залишаючи за собою гори трупів, проривався до середини, туди, де виднілася гострякувата постава Гора. Побіч нього розмахували двосічниками Медвідь та Орлик. Сили були нерівні, їх заливали хижі хвилі чужинських ратників. Відбиваючись, венеди затягували ворога все далі вглиб ложбинки. Овсій лихоманково поблискував очима: Гор щез.
— Де ти, злодійцю, татю?! Виходь на герць, підляку! Де ти ховаєшся, боягузе?!
— Володарю! — кричав до Овсія Ведмідь. — Давай сигнал відходу, інакше нас всіх тут перетопчуть!
Вороги справді швидко перебудувалися. Почали вискакувати на пагорб, аби звідти ударити самим у спину. Овсій ще раз стьобнув поглядом лави чужинців і звів до рота срібну сурму, яка враз перекрила звуки лиховісної брані. Венеди окремими загонами почали вириватися з бойовища і, галопом перескочивши пагорби, знову згрупувалися на ходу в бойові порядки попереду ворогів. Їм навздогін летіли стріли, свистіли списи, мчали розлючені вандали.
Гор у брань так і не вступив. Навколішки виповз з кривавої крутіжі і, пригинаючись, дременув вперед, до зеленої стіни Пралісу біля Зміїної ущелини. Звідтіля, вибравшись на крислате дерево, спостерігав за січчю. Ойкнуло серце, коли поруч промчали венедійські вершники. Припавши до стовбура, зашепотів імена і своїх, і чужих богів, закликаючи на поміч.
У круговерті його не помітили. Роззиратися по деревах було ніколи. Мигнуло ще декілька миттєвостей, він обережно визирнув зі своєї засідки: просто під ним мчав на білому Урай-коні Овсій, за яким по п'ятах стукотіли копита коней вандалів.
Гор прицілився. Затремтіла звільнена тятива. Овсій оглянувся, захрипів до своїх побратимів, вказуючи рукою на нього, Гора, голова якого висновувалася з густої зелені. Пізно! Хилилася голова, опускалися плечі. Кінь все мчав і мчав мертвого верхівня вперед, а той, хто колись був його братом, уже стояв на дорозі, вказуючи напрямок чужинцям, і голосно реготав, хитаючись і пританцьовуючи.
Ошалілі від крови, розлючені, роздратовані, увірвалися вандали в Зміїну ущелину. На розлогій пласкій галявині в оточенні кам'яного громаддя знову закипіла битва. Іломер зі своїм загоном заховався у криївках і звідтіля спостерігав за кривавою веремією. Тричі сурмила його сурма, але, оточені переважаючими силами ворога, венеди не могли прорватися до узбіччя галяви. Їм залишалося лише мовчки спостерігати, як гинуть побратими, і скрипіти од безсилля зубами. Приповз Орлик, тягнучи на собі мертве тіло Овсія. Вибрався Чорногуз і ранений у ліву руку Ведмідь. Ще декільком вдалося непомітно прослизнути у наперед заладовані кам'яні нори. Та більшість першого загону полягла під довгими головорубами ворогів. Бій затихав, вандали почали спішуватися і діловито обходити місце побоїща. Добивали при світлі смолоскипів і своїх, і чужих. Бечак, похляпуючи Гора по плечу, виставляв охорону біля входу в ущелину, про подальший похід нічого було й думати. Носили хмиз для багать, ночувати збиралися тут же, на місці боїща. Венеди затамували подих, коли уверх по урвищу рушив загін нюхачів, роззираючи місцевість. Проте скоро розворушили ціле кубло гадюк і з вереском помчали вниз, нажахано лементуючи. Бечак смикнувся, але Гор заспокоїв: змії живуть тільки в кам'яних гніздовищах, вниз вони не спускаються.
Товстий, налитий жиром черевань з маленькими очима підсунувся ближче до вогнища. Гор відступив у темінь, прислухався.
Галявина потроху затихала. Швидко сутеніло. Іломер з Лебедем, Коренем, Пугачем напружено вдивлялися вниз. Почулося шарудіння, Лебідь вхопився за меча.
— Облиш, — прошепотів Іломер, очі дивно заблищали. — То Кара...
Хлопці вжахнулися. Кара — смертна рука Великої Матері. Венеди поговорювали тихцем, що то сама відьма перевтілюється у гігантську шкурупею, аби покарати страшною смертю тих, які не коряться її законанням.