— Лія, гей, Лія, моя курочка знесла сьогодні одразу два яйця.
— Та ні, Фаїно, то моя курочка приходила до вас у гості. У моєму гнізді сьогодні порожньо. Оддай моє яйце.
Теревенили про сни. Про те, чи можна у святу суботу годувати своїх ягнят...
— На дереві якась невідома пташка звила гніздо. Що б то значило?
Танаїс ткала килим.
З під її рук вилітали дивні візерунки, курів далекий шлях, сонячне проміння трепетало на чорному тлі, бунтувало, проривало шкарлупу сірої буденщини і сірости.
Стара Сара спершу із зацікавленням, а потім з дедалі більшою тривогою спостерігала за її роботою.
Вона була мудрою жінко. Вона сказала:
— Лиха доля, дитино, у тих, хто не такий, як усі. Прошу тебе, покинь, поки не пізно.
Танаїс безжурно відмахнулася:
— Продамо, матінко, купимо вам нового халата, теплу шаль, м'які сандалі. А Ію... О, Ію одягнемо як царівну.
— Щоб лиха не було з твого рукомесла.
— Вам що, не подобається? — здивовано супилася молода рукодільниця.
— Кому б не подобалося таке диво. То й то лихо, що це всім сподобається...
Стара Сара полюбила заблуду, а ще вона прикипіла серцем до маленької Ії. Синьоока крихітка розтопила душу сердитої Сари.
Помираючи, вона їм заповіла своє нехитре домашнє начиння, свій дім і свого великого халата, в який любила горнутися маленька Ія.
Мудрою була стара Сара.
Після її смерти хата кам'яна оселя спорожніла. Сусідки якось враз згадали, що Танаїс — чужинка, невідомого роду-племени. Що молитви вона промовляє якось дивно. Що хоча нічого такого за нею не помітно, але ж задивляються на неї чоловіки. А коси... коси у неї занадто пишні і довгі. Для кого вона б їх отак викохувала?
А головне — килим. Таки є в ньому щось гріховне. Занадто вони веселі, як язичницькі дійства у Самарії.
Сусідки буркотіли.
Згодом прийшли митарі.
Вони тупцювали біля низенької кам'яниці, нишпорили убогим дворищем, придивлялися, принюхувалися.
Зненацька з'ясувалося, що стара Сара була у великих боргах, що Танаїс з її щеням давно треба забрати до в'язниці Копернаума як злочинницю, яка порушує Закон. "Гроші, гроші, гроші", — туркотіли митарі.
Килим забрали через хвилю після того, як вона зняла його з верстака. Куценький Йова і його підручний уже чекали біля порога. Вони притьма скрутили в рулон сяйне диво і, викрикуючи у її бік страшні погрози, подалися до торжка. Вони були задоволені, рахуючи подумки майбутній прибуток.
— Ясю, як ти гадаєш, де краще вино — у Фаїни чи у Абрама?
— Вино всяке солодке, але у Фаїни подають його такі прислужниці...
— Йово, який у тебе довгий халат, ти у ньому наче підріс.
— Та вже ж підріс. Людина завжди росте, коли гроші сиплються.
Тепер вони від неї не відступляться. Чіпко спостерігатимуть за тим, що робиться у кам'яній норі старої Сари. Рахуватимуть дні до закінчення роботи. Вони добре подбають, щоб тоненька, граціозна єгиптянка не розгинала спини.
Андрій простував до Копернаума у гостину до брата Симона, де той жив зі своєю сім'єю. Він скучав за братом і у короткі хвилини передиху од молитов і рибальства мчав до брата, щоб втішитися з ним розмовою, мріями.
На березі Йордану зустрів крихітну дівчинку, худеньке личко, горобине цвірінчання.
Вона опускала у прозору воду пальчика, і біля нього врунився рій маленьких блискучих рибок. Хвилька піднімалася до її маленького личка і все ніяк не опускалася, голублячи і пестячи його. Андрій зупинився і з жалістю поглянув на замурзану худеньку постать.
— Рибалиш, дівчинко? — м'яко запитав, погладивши кучеряву голівку.
— Ія не рибалить, Ія розмовляє з своїми друзями.
— А серед дітей у тебе друзі є?
— Вони не хочуть зі мною гратися, вони кидаються каміннями.
— Вони недобрі, Іє?
— Вони добрі, тільки не знають, як зі мною може бути весело.
...Вона не уміла ні на кого сердитися, маленька дівчинка Ія.
Буваючи у Копернаумі, він ні разу не минав їхнього дворища. Кілька рибин, жменьку олив, що іще бідний рибалка міг принести цим двом бідолашним істотам у дар?
Танаїс на хвильку виходила із своєї нірки, сплескувала долонями, вітаючи його веселим словом, і швидко знову поверталася до ткацького верстака. За нею спостерігали налиті кров'ю очі митарів.
Ія вела його на берег Йордану.
— Я сьогодні покажу тобі свого нового друга.
Вона крадьки підступала до журавлиної зграї, яка того літа знайшла свій осідок на березі Йордану, від неї птахи не тікали. Навпаки, виходив гордовитий вожак зграї і схиляв їй на коліна свою голову. Дівчинка йому щось шепотіла, а той відповідав їй вуркотливим клекотом.
— Ти знаєш його мову? — чудувався Андрій.
— Це ж так просто, — і собі дивувалася дівчинка. — Ось поглянь.
Вона простягала руку, а на долоньку всідалася перепочити золотиста бджілка, або велетенський джміль. Біля Ії постійно снували горобці, кажани, у неї з усіма, з кожною травинкою була своя мова. Здавалося, навіть вітер стихає, пролітаючи біля зеленоокої крихітки, всідається на маленьке плече і зачаровано слухає жебоніння її голосу. Личко дівчинки ставало щораз марнішим, від постійного недоїдання вона була вкрай худою і виснаженою. Танаїс, дивлячись на неї, витирала горючі сльози. Що вона могла вдіяти? Її сили також швидко вичерпувалися.
Та якось під час одних із відвідин до нього вийшла Танаїс, і він її не упізнав. Одягнена у зелену туніку, на високій шиї сяєво срібляного намиста. Стрункі ноги обвивали шкіряні сандалі. А Ія крутилася перед ним барвистим метеликом, її худеньку шийку також обвивав разок голубуватих перлинок, якими вона неймовірно втішалася. Танаїс сміялася, весело розповідаючи, як їй вдалося обдурити своїх мучителів і на досвітку віднести до базарних яток торговців свого нового, щойно закінченого килима. Вона накупила одягу, прикрас, накупила продуктів, заплатила митарям, і в неї залишилося ще стільки грошей. Її втомлене обличчя ясніло тихим щастям. Вона нарешті відпочине. Вона сьогодні не буде працювати. Вона буде гуляти і бавитися з дочкою, яка була так довго обділена увагою і піклуванням матері. А увечері піде до синагоги і віднесе пожертву Господу й подякує за те, що вони з дочкою нарешті вибилися із проклятих злиднів...
Вночі Андрій скинувся од дитячого крику. Кричала Ія.