— Чому?
— Це зло дуже стародавнє — не сьогодні постало, не завтра зникне. Але вже йде спасіння до роду людського, бо почалося царство Того, хто несе кожному серцю, кожному племені і кожній землі благословення і любов...
— Ти речеш про свого чудного Бога, — не то запитав, не то ствердив молодий вожак. — Ти речеш про Розп'ятого? — І нараз його голос скипів од роздратування. — Та він же не зміг навіть порятувати себе, а чи порятує такий Бог од вбійників його? — Він поцілив пучкою у високого білявого юнака, який розкинувся у траві якраз навпроти. — Її? — золотава голівка Орисі збентежено схитнулася. — Мене? їх? Чи зможеш ти зі своїм великим і чудним даром підняти цілий нарід, як оживив вчора одного нашого Янека?
— Ні, не зможу, — Апостол ковтнув гірку слину, — Але я таки можу дати щось набагато більше, я хочу вам передати благу вість, про спасіння для всіх у вірі в Господа Єдиного і Милосердного, в Його любові й істині. Я не відаю, чи будуть порятовані саме ті, на яких ти вказав, від ножа, вогню, стріли. Та буде порятований рід, спасенний нарід. І стане безсмертним. Тільки любов до ближнього, навіть до ворога, дасть народу твоєму силу пройти крізь віки і не зникнути з цієї землі.
— Любов до ворога?.. — Іломер звився над натовпом чорним бунтівливим духом. — Та ти глузуєш, чужинцю! До ворога може бути тільки ненависть, тільки вогонь і меч! — Він зневажливо скривив тонкого нервового рота й відійшов од Апостола, всім своїм видом показуючи, що, може, отой сивий безплотний дух і є святим, та вочевидь — безумним, нетямущим.
Натовп заворушився. "Вони зараз почнуть розходитися, — стривожився Апостол. — Але цього не може бути, вони повинні мене вислухати, бо не моя вина, що вони сліпі, але непрощенний гріх буде на мені, коли вони і далі блукатимуть в темряві".
— Ми йшли на Єрусалим. — Він хотів спинити гамір, крики обурення, тому й промовляв тихо, добре ж бо відав: не криком ламають крик. Людська зам'ятня вщухла нескоро, та все ж потроху почали дослухатися, і голос його ще більш стончувався, не раз опускаючись до шепотіння.
Глава 5
НА ЄРУСАЛИМ...
...Вони йшли на Єрусалим, і то була довга дорога. Було літо друге, відколи вони — Його учні — невідступно були з Ним. Рання весна видалася холодною, та Він чомусь перестав
46
шукати пристановища в людських оселях. Ночували здебільшого під відкритим небом у оливкових садах. Він загортався в свого тонкого золотавого плаща, мерз, та чи лише од студеного вітру, що пробирав до самих кісток?
Була рання весна, вони були щасливі од того, що саме їх Він вибрав, покликав за собою. Ловили кожне Його слово, намагалися бодай на мент погладити краї Його одежі, тулилися до Його ніг.
Та між собою у Його учнів не було злагоди. Рахуючи витрати, Іуда Іскаріот, не сміючи висловити своє невдоволення Учителю, зганяв роздратування на тих, кого посилав за продуктами, за духм'яним ладаном, на котрий чомусь тратилися останні гроші з їхньої і без того куценької казни. А пощо? — сказав би йому хто. Хто почує цей божественний запах на запилюжених дорогах, хто його оцінить? — оці запітнілі, брудні волоцюги, прокажені? Оці покидьки роду людського? Андрій, якому щоразу випадало рушати за покупками у ближні поселення, робив це з важким серцем, але ніколи й не відмовлявся, коли на нього поціляв указующий перст Іуди. Крамарі, до яких він заходив, довго пробували на зуб динари, підозріло міряючи поглядом захеканого шарпака у дірявому плащі, од якого за милю несло злиднями. Чванькувато жбурляли йому на прилавок товари і зневажливо одверталися, а потім додавав трутизни ще й Іуда, довго перебираючи закуплене, доскіпуючись куди потратив такі гроші і невже направду заплатив стільки за цей непотріб. Хліб — цвілий, вино — перекисле, м'ясо — протухле... Іуда підозріло колов очима недоладну постать невдатного торговця, а той почувався оголеним, виставленим на вселюдський глум. Часто при пробудженні Андрій заставав скарбничого за длубанням у його одежі, а той навіть не виправдовувався.
— Хе, хе, — бурмотів, відходячи і страдницьки пересмикуючи губами. — Всі хочуть обдурити бідного Іуду. Всі крадуть, і нікому не можна вірити. Бідного Іуду всі ненавидять, бо він чесний, бо нікому не дає залізти до спільної казни. Спробували би самі прогодувати стільки ненаситних ротів. Принести до казни — так нікому, уміють тільки викидати на вітер те, що настарався бідний Іуда... Бідний, бідний Іуда...
Йому таки було чого лютувати, бо, хоч як він намагався не помічати злидарів, які раз по раз швендяли дорогами і простягали висхлі руки за милостинею, хоч як не намагався він затулити Учителя від якогось сплячого у придорожній канаві бідолахи, той таки зупинявся і невмолимим жестом підкликав до себе Іуду. У Іуди ноги ставали кам'яними, він чвалав мов на заклання, улесливо посміхаючись й роблячи недоладні жести: чого хочуть від бідного Іуди? Він нічого не розуміє. Який жебрак? Де жебрак? Та нікого ж тут немає, гляньте самі — не-ма-а-а-є! А потім повільно, з такою мукою кидав у ту прокляту канаву гроші, ніби викидав на смітник частку самого себе.
Петро після пам'ятної розмови з братом якось враз подаленів, почужів для всіх. Для Петра існував тільки Він — равві! Він все впевненіше завойовував місце першого обранця. Сумніви, неспокій поступилися твердій впевненості у своє особливе призначення, свою велику долю. У розмові з іншими учнями почав брати повчального, поблажливого тону. Він сам взявся керувати побутовим життям їхньої маленької громади, пильно подивляючись за тими, хто турбує його Учителя, часто сердився, коли хтось без його на те відома насмілювався ставити недоречні, як йому здавалося, запитання, чи порушувати Його спокій, коли Учитель поринав у своє запечалля. Між Петром і братами Зеведеєвими раз по раз спалахували палкі суперечки за право бути ближчим до равві. Особливо запальний "син грому" Іоанн щоразу спалахував гнівом, коли Петро намагався стати поміж ним і Учителем.
Ісус їх не спиняв. Він взагалі, здавалося, не помічав, що їсть, де спить. Іуда дратувався, коли всі його намагання догодити Учителю залишалися непоміченими: "бідний...