На зимовищі ловців зустрів Іван Тимофійович. Із сухих колод він майстрував клітку для впійманої харзи.
— Як успіхи? — звернувся він до Степана.
— Ганяли одного бичка. Ходить жваво, і глибокий сніг не завада,— відповів той.— Завтра думаємо на Алу його перегнати. Ти, я бачу, харзу спіймав-таки. Давай допоможу сажок зробити.
Давно зайшовши за обрій, сонце осявало західний небосхил. На темному небі з'явилася самотня велика зірка. Мороз став дужче щипати за відкриті вуха, але в повітрі вже з'явилися нові запахи. Пахло танучим снігом, прілою глицею і корою дерев.
Наступного дня звіролови раніше, ніж звичайно, пішли з дому. Іван Тимофійович лежав на полу, дослухаючись до пищання поповзнів, а Степан зі своєю ватагою йшов до місця, де вони вчора залишили ізюбра. Слід привів їх на вершину сопки, порослої модриновим лісом. Тут бик проспав половину ночі. З того, яке холодне було його лежбище, можна здогадатися, що звір полишив його давно і десь пасеться. Відновлюючи переслідування, мисливці навмисне голосно перемовлялися, тріщали хмизом, щоб звір на своєму пасовиську здалеку почув їх. Знову смертельний жах оволодів усім єством ізюбра, але тікав од переслідувачів він уже не так швидко, як учора. Частіше зупинявся і, навіть побачивши людей, підпускав їх до себе все ближче й ближче. Відчувалося, що звір не відновив утрачених сил за ніч і швидко тікати не може.
Степан вирішив повернути бика назад і примусити його зійти в долину Алої. Залишивши гінний слід, він почав виходити ліворуч на вершину сопки. Решта мисливців піднялися за ним на вододіл. Тут вони розгорнулися шеренгою: на лівому її фланзі був Кіндрат, на правому — Маркін. Вони мали спускатися з гори швидше за Степана й Матвія, які йшли посередині. Цим двом відводилася роль нагоничів. Вони мали гнати бика вниз ніби коридором: відійти від них убік ізюбр не міг, лякаючись свіжих слідів лиж Кіндрата і Маркіна.
Степанів розрахунок виправдався: змучена дводенним переслідуванням тварина покірно йшла туди, куди гнали її мисливці. Зійшовши зі схилу, Степан прискорив крок. Попереду миготів силует оленя. Тепер він не зникав з очей надовго, як це було першого дня. Через кілька хвилин у просвіті між деревами знову з'явився його жовтий з темною оторочкою круп. Степан навмисне кашляв, свистів, кілька разів ляскав у долоні, від чого ізюбр здригався, робив два-три стрибки, але відстань до людей не збільшувалась, а зменшувалась.
Невдовзі олень і звіролови вже брели, не втрачаючи одне одного з поля свого зору. Боки звіра часто коливалися, як у загнаного коня, він висолопив язик від знемоги. Нарешті він зупинився. Останні сили залишили його. Похнюпивши голову, стояв він, покірно чекаючи на свою долю.
Степан притулив до дерева знятий з плеча карабін, скинув рюкзак і, зійшовши з лиж, розгріб ногами сніг для багаття.
— Зваримо чаю,— звернувся він до Матвія,— а заразом і Кіндрата з Маркіним діждемось.
Тонкий струмок диму потягся від багаття в небо, а ізюбр усе стояв, не зробивши жодного кроку, стояв зовсім поряд з ними, немов свійський, і не спускав з них очей — великих і чорних. Він змирився з неминучою близькістю людини, але не втратив гордовитої постави дикого благородного оленя. І тільки коли Степан почав рубати суху смерічку для вогнища, ізюбр повільно пішов у зарості.
— Пальни-но, Матвію, разок. Нехай хлопці поспішають на чай, а то ще забредуть далеко.
Постріл змусив ізюбра відійти ще далі.
— А де ж бик? — поцікавились, підходячи, Кіндрат і Маркін.
— Пасеться ген за тими смерічками,— кивнув Степан.— Давайте почаюємо, і додому. Завтра зв'яжемо красеня.
Випивши по два кухлі чаю, мисливці зібрали рюкзаки, догнали ізюбра, постояли біля нього й рушили до зимовища. Повернувшись наступного дня, вони швидко розшукали бика, який не відійшов далеко, прогнали його кілометрів зо два і почали заключний етап ловлі. За три дні він звикся з близькою присутністю людей, підпускав до себе на відстань кількох кроків. Здавалося, можна було підійти й погладити його. Але звіролови знали, який небезпечний був би такий дотик. Вони ні на мить не забували, що перед ними звір, потрапиш під копита до такого — затопче на смерть, та й роги таїли в собі чималу загрозу.
А проте треба було підійти до ізюбра впритул та ще й прив'язати до шиї кілок. Плутаючись між ногами, він дозволить звіру повільно рухатись у пошуках їжі, і в той же час стримуватиме, не дасть далеко відійти.
Ховаючись за стовбуром товстого кедра, Степан близько скрався до ізюбра і одним кидком накинув йому на роги аркан. Звір мотнув рогами й кинувся вбік, але скинути зашморг не зміг. Піймавши кінець мотузки, що волочилася по землі, мисливці підтягай голову звіра до найближчої вільхи і прив'язали. Потім зв'язали бику передні ноги. Степан зрубав молодий клен, зробив з його стовбура .двометровий дубець і прив'язав до одного його кінця мотузку. Підтягши його до ізюбра, він цією ж мотузкою прив'язав дубець до шиї тварини. Оленю звільнили ноги й голову, потім відійшли вбік і доторкнулися до нього прутиком. Ізюбр хотів стрибнути вбік, але дубець між його ногами не дав змоги цього зробити, і він повільно побрів, тягнучи його за собою по снігу.
— Ач, як ми його захомутали! — засміявся Степан.— Тепер з такою тачкою далеко не піде, а ми його швидко, коли треба буде, розшукаємо. Ну що, хлопці, ходімо ще одного шукати: адже нам їх треба двійко спіймати! — Степанові очі, сповнені молодечого завзяття, знову мружилися в усмішці. Він легко побіг на лижах, а за ним і його товариші. Ізюбр лишився "на волі".
Недовго довелося йти звіроловам: незабаром вони натрапили на свіжий слід самиці ізюбра. І знову почалися гони, які скінчилися так само. Через два дні в долині Алої, неподалік зимовища Богатирьових, паслася пара гарних струнких оленів.
А ще через три дні відряджений на лісопункт Кіндрат привів цілий караван: великий трактор із гуркотом і брязкотом тягнув за собою на сталевому тросі важкі сани з полоззями з товстих ясеневих колод.
Міцні транспортні клітки, зроблені Іваном Тимофійовичем, уже стояли напоготові. В них розмістили пійманих живих мешканців лісу, поки трактор з'їздив у долину по оленів і підтягнув до зимовища суху кедрину на дрова. Тракторист не глушив мотор: на нього чекали лісоруби, і він хотів за ніч повернутися по своєму сліду.