Небагато знадобилося часу, щоб зв'язати ноги трьом поросятам і взяти на повідки собак та вовка, які скавуліли від азарту і бажання вчепитися в бранців. Степан послав Кіндрата по нарту й почав розпалювати багаття. Матвій перетяг поросят на підстилку з гілля: пролежавши на снігу якийсь час без руху, вони могли простудитися. В кожному з них було кілограмів по сорок, але Матвій піднімав їх з легкістю, наче зайців.
Повернувся Кіндрат. Звіролови повсідалися, хто де зміг, жваво перемовляючись та сьорбаючи гарячий чай. З чайника над багаттям коливаючись здіймався струмок пари, поширюючи аромат лимона. У природі вже стало помітно, що зима закінчується. І хоч мороз ще був міцний, сліпуче сонце і блакить снігу нагадували про далеку весну.
Задоволений здобиччю, Степан кепкував сам із себе:
— Колись в'язали ми тигренят, а зараз — поросят! Мисливці підкріпилися й перепочили, а потім посадовили кожного кабанця в окремий мішок, запрягли собак у нарту й рушили до зимовища. До їхнього повернення Іван Тимофійович поставив біля хатки саж, спилявши для цього кілька ялиць. У нього й пустили поросят, вивільнивши їх з мішків і розв'язавши ноги. Вкрили саж важкими колодами. У видовбані з липи ночви насипали жолудів і кедрових горіхів, поклали хвощ, а замість води дали снігу.
Минув тиждень, і в сажі повискувало вже десятеро ненажерливих свинок і кабанців. Годував і доглядав усе це неспокійне господарство Іван Тимофійович. Решта Богатирьових разом з Маркіним продовжували щодня ходити в ліс. Звіроловам потрібно було піймати ще ізюбрів і харз. Великих переходів не робили, бо водилися ці звірі неподалік зимовища. Собак не брали, і вони ліниво дрімали де-небудь на сонечку.
По благородного оленя
Після рясного березневого снігопаду настала ясна сопячна погода. Сліпучо виблискував сніг. На тлі чистого темно-блакитного неба кедри здавалися ще чорнішими. Звіролови, які знудьгувалися за домівкою та рідними, нетерпляче чекали дня, коли можна буде нарешті виїхати з тайги. На раді бригади умовилися послати Кіндрата по трактор, тільки-но будуть впіймані ізюбри. В першу чергу вивезуть живих звірів, а там виберуться й самі.
Поки інші вистежували оленів, Іван Тимофійович, який залишився в зимовищі, вирішив піймати харз, що унадилися красти м'ясо з одного з лабазів. Настороживши в затишних місцях навколо лабазу кілька капканів, старий мисливець щоранку, ледь починало світати, виходив оглядати їх. Дужки капканів він обгорнув чистою полотниною, щоб послабити удар і не пошкодити лапку звіра.
Одного дня Іван Тимофійович не знайшов капкана. Від місця, де він був поставлений, тягся по снігу між деревами слід. "Нарешті попалася!"—вигукнув Богатирьов і попрямував по сліду харзи, яка тягла на лапці капкан. Не було б на ньому "якоря", звірок утік би далеко, але передбачливий мисливець прив'язав до нього потаск — невелике полінце. Воно й гальмувало рух куниці.
Богатирьов пройшов понад кілометр, перш ніж помітив світло-оранжеву пляму під вивертнем. Мисливець зняв з плечей шинель і наблизився до звірка. "Ану вилазь, голубко!" — По цих словах він поворушив лозиною під колодою. Куниця у відповідь загрозливо загарчала, лапою відбила лозину й навіть спробувала кинутися, мов кішка. Очі її палали безсилою люттю. А людина вперто гнала її зі схованки. Харза нарешті вискочила, загримівши капканом, і вмить була накрита шинеллю. Намацавши під сукном голову звіра, мисливець міцно стис її. Тепер куниця не могла пустити в хід свої маленькі гострі зуби. Вивільнивши її лапу з капкана, Богатирьов посадив полонянку, яка шипіла й пручалася, в мішок.
Тим часом Степан зі своїми супутниками заглибився в засніжений ліс на широких лижах. Вони йшли по жировочному сліду ізюбра, який раз у раз зупинявся; ось він постояв біля зламаної ще влітку осики, обгриз сухе листя разом з тоненькими гілочками. Потім вийшов на сонячну галяву й ліг під березою. Але спокій його був незабаром кимось порушений. До чутливих вух долинуло рипіння снігу, і він скочив, напруживши слух, квапливо втягнув ніздрями повітря. Запах сповістив про небезпеку. То був запах людини — найстрашніший з усіх, які він знав.
Олень здригнувся. Поклавши семикінцеві роги на спину, він помчав униз косогором, і там, де пробігав, залишався сніговий рівчак. Біг по глибокому снігу швидко втомлює, ізюбр перейшов на крок. Боки його помітно здіймалися.
Він дуже боявся людей. Раніше, стикаючись із ними, він намагався втекти якомога далі, і його не переслідували. Але цього разу звук лиж почувся знову, і бику довелося з великими зусиллями скакати, пробиваючи грудьми глибокі сніжні кучугури. Своїм звіриним серцем він відчував, що небезпечний ворог переслідує невідступно. Переляк перейшов у жах. Він мусить будь-що позбутися погоні, лишити позаду кілька сопок, заплутати свій слід, сховатися у непролазних нетрях.
Напружуючи всі сили, він то стрибав по глибокому снігу, то йшов, дослухаючись до кожного звуку. Його тепер лякало навіть легеньке шурхотіння, пурхання дрібних пташок та білок. Він часто здригався всім тілом і різко міняв напрями руху. Зупиняючись, повертався в бік свого сліду і пильно вдивлявся в глиб лісу, жадібно нюхав повітря. Тиша і спокій тривали недовго. Минала година, друга, і знову тривожне рипіння снігу й тріск гілок під мисливськими лижами долинали до слуху змученого звіра. Він продовжував тікати далі.
Пройшовши по ізюбрячих слідах до полудня, звіролови зупинились у видолинку біля джерела, закип'ятили чай і, поївши знову стали на лижі. Невдовзі Степан, який ішов попереду, побачив, як між деревами промайнув бик.
— Куди біжиш? Все одно захомутаємо! — крикнув він.
Мисливці зупинилися. Тепер було видно всім, як похитувався на бігу звір. Степан зняв рукавицю, витер спітніле чоло.
— Може, досить на сьогодні? — звернувся він до своїх товаришів.— Поганяли чимало: вже на очі підпускає.
Заперечувати ніхто не став, бо всі також наморилися. Відпочивши на колоді, мисливці повернули в бік зимовища. А натомлений олень, часто поводячи запалими боками, ще довго стояв на одному місці. Переконавшись, що небезпека минула, він почав гризти мерзлі пагони осики.