Розпрощавшись із господарями, Перекатов вийшов на берег ріки, відштовхнув човен. Підхоплений течією, він почав повільно віддалятися від берега. Запрацював гвинт, човен штовхнуло вперед і помчало зі швидкістю вітру в бік міста, осяяного промінням сонця, що висіло над шелюгою.
Степан, провівши гостя, вирішив погодувати вовка. Поклавши в миску вареної риби, він пішов у сарайчик. Радісно вискнувши, кинувся йому на груди Беркут, став лащитися. Йому було лише п'ять місяців, але зростом він не поступався лайці. Ранньою весною ішов Степан з рушницею лісом. Шукав вовче лігво. Кілометрів за п'ятнадцять од селища побачив повалений кедр. Підійшов ближче, а з дупла на нього дивиться вовча морда. Застрелив мисливець вовчицю. В дуплі виявилося п'ятеро вовченят. Були вони маленькі та сліпі. Мабуть, з тиждень як з'явилися на світ. Вирішив Степан виростити їх і випробувати в полюванні на великого звіра, а можливо, й пов'язати з собакою.
Двоє вовченят пропали, а троє почали швидко набирати вагу. Спочатку Степан давав їм тепле коров'яче молоко через соску, а потім почав підгодовувати м'ясом. Вовченята були надзвичайно рухливі, мали гарний апетит. Годуєш — гав не лови: разом з м'ясом можуть і палець відкусити. Звірята хапали корм з голосним гарчанням, після їжі жадібно пили воду. Крім м'яса та молока, їли хліб і навіть траву. Вночі вони здебільшого не спали. До Степана спочатку ставилися обережно, а з хазяйкою були завжди ласкаві. Не зносили вовченята поросят, дуже лякалися чорних речей. Коли їм виповнилося два місяці, Степан уперше почув їхнє протяжне виття і тонке, часте, уривчасте гавкання. До дорослих собак вовченята ставилися дружньо, облизували їм морди, скімлили, метляли перед ними хвостами, цуценят же гнали геть. Степан побачив, що вовки поводять себе не так, як читав він про них у книжці: легко повертають голову в різні боки, піднімають і тримають хвіст догори, як лайки.
Одного разу Степан перегодував вовченят мороженою свининою, вовченята тяжко захворіли. Багато морочився з ними Степан, але вдалося врятувати лише одне вовченя. Тепер воно виросло й завжди супроводжувало хазяїна, коли той ходив купатися на протоку.
Степан з радістю помітив, що Беркут, так назвав він вовка, піддається дресировці: дістає з води кинуту палицю, принесе хазяїнові шапку та рукавиці. "Ходитиме Беркут на копитних",— думав Степан, нетерпляче чекаючи зими, щоб швидше випробувати свого улюбленця на полюванні.
Тайга мисливців кличе
Жовтень видався теплий і сухий. Лише вночі підмерзали калюжі, але до полудня відтавали.
Зібравши врожай з городів, Богатирьови наловили про запас риби й почали збиратися в тайгу на всю зиму. Бригада складалася із п'яти чоловік: брати Богатирьови, Матвій і Кіндрат — сини Івана Тимофійовича — та Роман Маркін. Йшли мисливці надовго, харчів брали чимало: чотири мішки насушених заздалегідь сухарів, в'яленої і солоної риби, два мішки крупи, півмішка борошна і стільки ж цукру, діжечку квашеної капусти, три лантухи картоплі, трохи моркви, буряка, цибулі; крім того, десять пачок солі, свічки, сірники, мило. Не забули прихопити й сяке-таке начиння, нові капкани та боєприпаси.
Угіддя, де вони мали промишляти, лежали на річці Алій. До зимовища, яке стояло на самому березі, вирішено було діставатися моторним човном з плотиком на буксирі, які завантажувались у Степана Богатирьова. Весь провіант і спорядження, укладені на плотик, були старанно вкриті брезентом. Тут мали сидіти й Маркін із своїм собакою та Матвій з трьома псами. Решта промисловиків розмістилися в моторці, туди Степан посадив і свого вовка. Виїхали на світанку. Дружини не проводжали своїх чоловіків.
Минуло понад дві години, а мисливці ще й досі не могли проминути Хабаровськ, який розтягся на півсотні кілометрів. Місцями дерев'яні будиночки немов сповзали з крутого високого берега і стояли біля самої води, а там, вище, звелися в небо прямокутники великих кам'яних будинків. За мостом простягнися кучеряві пагорби Воронежа: тут розміщена більшість міських піонерських таборів. Течія на широкій річці була непомітна, і тільки коли заглух мотор, відчулася її швидкість. У малу повінь могутній Амур котив навіть дрібну гальку, але, розлившись, вийшовши з берегів, жартома пересував цілі острови, зносив хати і скирти сіна.
Тримаючись берега, моторка бігла вниз за течією. Лишилися позаду чорні базальтові скелі Сікачі-Аляну з таємничими личинами, витесаними на камінні тисячі років тому, мальовничі села Вятська та Єлабуга; проминули Саранульське, вийшли в Челпінську протоку. В кінці дня мисливці перетнули мілководе Синдинське Озеро й, не без зусиль відшукавши непомітний вхід у гирло Теплої річки, пристали до високого берега, порослого дубовим лісом. Тут вирішено було переночувати.
Собак пустили побігати, але вовк залишився на прив'язі. Невдовзі на березі запалало вогнище. Над ним повісили великий закурений чайник. Над річкою іноді чувся мелодійний посвист швидких крил перелітних птахів. Розстеливши біля вогню козячі шкури, мисливці влаштувалися на ніч, але, перш ніж заснути, ще раз перебрали в пам'яті все, що везли з собою: чи не забули чого конче потрібного? На Теплій скоро мала піти шуга, і тоді, навіть маючи моторку, не виберешся із зимовища до найближчого сільця.
Вранці мисливці зсунули на купу недогорілі головешки й знову розпалили вогнище; грунтовно поснідали рибними пирогами з чаєм і тільки після цього рушили в путь. Річище круто гадючилося заболоченою рівниною, порослою вербою і високим куничником. Звивини часом були такі круті, що здавалося, ріка біжить назад. Пропливши близько години, човен увійшов у найбільшу притоку Теплої річки.
Лежачи на брезенті плотика, приспаний рівним гудінням мотора, дрімав Кіндрат. Йому виповнилося п'ятнадцять років, коли батько вперше взяв його на промисел. Закінчивши вісім класів, Кіндрат не захотів учитися далі, збираючись стати мисливцем-промисловиком.
Перші два сезони він захоплено засвоював усе, що стосувалося цієї романтичної, хоч і важкої професії, радуючи Івана Тимофійовича влучністю стрільби, спритністю, вмінням вистежити звіра. І от коли він, здавалося, став справжнім мисливцем, довге перебування в лісі стало гнітити його. Повернувшись з чергового промислу, він влаштувався учнем слюсаря на заводі. Настала осінь, батько почав збиратися на промисел, і Кіндрата знову потягло в тайгу. "Схожу востаннє та й розпрощаюся із тайгою",— вирішив він. І не знав хлопець, що його мисливська пристрасть не згасне в ньому й тоді, коли стане він кадровим суднобудівником.