Двоногі вовки
Іван Тимофійович хоч і часто відлучався цього літа з дому, але про город не забував. Як тільки з'являлася можливість, приїздив у свої володіння, доглядав грядки, збирав урожай. Особливо старанно вирощував він баштанні культури: дуже полюбляв кавуни. Коли був великий урожай, солив їх про запас, неабияк дивуючи взимку гостей.
Одного вільного дня він завів моторку і подався на свій баштан. Заразом хотів трохи порибалити. Прибувши, оглянув хазяйським оком город, узяв вудочки й попрямував на затоку до уподобаного рибного місця. Серед дня риба не йшла, але надвечір став добре ловитися карась, а з настанням сутінків карася змінив сом. Захопившись риболовлею, Іван Тимофійович не помітив, як у затоку ввійшла оморочка з двома пасажирами на борту.
Коли зовсім смерклося, він акуратно змотав вудочки, склав упійману рибу в торбу і вже збирався йти, коли раптом почув кроки людей, які брели мілководдям. Він пішов їм назустріч. Здалеку вималювалися два нечітких силуети. "Певно, з рибоохорони",— подумав про себе Богатирьов.
— Гей, Скачков! Це ти? — гукнув він до них.
Відповіді не було. "Хто ж це може бути?" — губився в здогадках старий мисливець. Він помітив, як прибульці завмерли на місці після його крику, певно, не сподіваючись зустріти тут людину в такий пізній час. Гадаючи, хто міг завітати на його острів і навіщо, Богатирьов пішов повільніше. Ось він помітив, як один з незнайомців засунув руку в кишеню і витяг звідти якусь річ. Вона металево зблиснула в його руці. "Ліхтарик",— подумав Богатирьов, чекаючи, що наступної миті з'явиться світло. Але "ліхтарик" не засвітився. "Зараз усе з'ясується",— думав Богатирьов, прямуючи до незнайомців.
Ті повільно вийшли на берег. Порівнявшись із ними, Іван Тимофійович не добачив серед них знайомого інспектора. Обох прибульців він бачив уперше.
— То хто ви будете? — спитав він.
— Ми рибалки з радгоспу,— відповів один з незнайомців.— Тут недалеко рибалимо. Цигарки в нас закінчилися, може, пригостиш махрою?
— Я не палю.
— Шкода. Ну, тоді заварки дай, чи що.
— Чай є, ходімо до куреня, тут близько.
— Ти що, з компанією тут рибалиш? — спитав другий.
— Ні, поки що сам.
Задоволені його відповіддю, незнайомці попростували до його городу. Осторонь входу в курінь старий розпалив вогнище, запросивши їх посидіти біля багаття, потім дістав пачку чаю й простяг одному з гостей.
— Беріть увесь. У мене ще є.
Умостившись біля багаття, незнайомці не поспішали йти геть, а господар не спішив їх проводжати. Якийсь сумнів закрався йому в душу. Гострого ока слідопита не уникла внутрішня напруженість цих двох, яку вони намагалися приховати за показною розв'язністю. Здавалось, їх ніщо не цікавило, але варто було Івану Тимофійовичу відвернутися по щось, як вони чіпко обмацували очима оточуючі речі й його самого.
Вода в чайнику закипіла, підкидаючи кришку.
— Може, чайку вип'єте? — запропонував Богатирьов, висипаючи з долоні в окріп чай.— Свіженький.
— Не відмовимося,— відповів один з незнайомців. Подаючи йому кухоль з чаєм, Іван Тимофійович устиг роздивитися, яка в "рибалки" біла та пещена рука. "Таких рук у рибалок не буває,— подумав Богатирьов, і неясна тривога його вросла.— А що коли це в нього револьвер?" — сяйнула думка, і він крадькома зиркнув на випнуту кишеню прибульця, який діставав "ліхтарик", що так і не засвітив. "Для рибінспектора — це табельна зброя, але ж вони рибалками назвалися. Ні, тут щось не те, здається, ніякі вони не рибалки",— розмірковував Іван Тимофійович, сьорбаючи гарячий чай.
— Як же ви нині ловити кету збираєтеся, заїзками чи аханами? — спитав він.
— Аханами,— з поважним виглядом відповів "рибалка", відставляючи порожній кухоль.
Богатирьов чекав, що безглузде запитання щодо ловлі кети аханою — сіттю з великими чарунками, якою раніше ловили тільки калугу,— викличе в рибалок усмішку, але вони не помітили пастки. Отже, не знали того, про що він їх питав, що знав кожен справжній рибалка на Амурі. "Так от які ви "рибалки"! — подумав Богатирьов, зрозумівши, що тривога його не безпідставна.— їх треба неодмінно доставити в сільраду". Але як це зробити?
У тому, що незнайомці не ті, за кого себе видають, Богатирьов тепер не мав сумніву. Та й які добрі люди вештатимуться поночі на безлюдному острові! — "А що коли це злочинці? Вони озброєні, і мені самому з двома не впоратися. Та й думати довго ніколи: підуть". І він зважився.
— У мене тут сіті стоять, з'їжджу гляну їх,— якомога розважливіше мовив Богатирьов.— А ви пийте чай, вогонь підтримуйте. Я скоро повернусь.
— Давай, діду, перевіряй. Виходить, ти тут браконьєриш потроху? Не бійся, ми тебе не продамо! — посміхнувшись, відповів один з "рибалок".
Богатирьов виплив на середину протоки і вихорем помчав у селище, витискуючи з мотора все можливе. Через годину група міліціонерів разом з Богатирьовим ішла на швидкісному катері до острова. Висадивши в різних його місцях міліціонерів, катер підійшов туди, звідки відчалила моторка Богатирьова. Невелика група разом з офіцером попрямувала до куреня.
Багаття давно згасло, але попіл був ще теплий. "Рибалок" і слід прохолов.
— Якщо вони не втекли з острова, то ми їх швидко візьмемо, а якщо перепливли протоку, важка справа,— зауважив лейтенант. Він добре знав Богатирьова і розраховував на його допомогу. Класний слідопит був зараз саме до речі.— Ходімте, Іване Тимофійовичу, туди, де ви з ними зустрілися,— запропонував офіцер.
Вже зайнявся світанок, коли міліціонери, вийшовши де затоки, знайшли те місце, де причалювала оморочка. Слідів довкола було багатенько.
— Втекли,— засмучено зітхнув лейтенант.— Тепер треба швидше обнишпорити береги протоки, можливо, далеко не відпливли. Ви, Іване Тимофійовичу, залишайтеся на городі. Тут наші люди прочісують острів. Вони вийдуть на вас. Поясните їм усе й підкажете, як краще продовжити огляд.
Катер відплив. Богатирьов знову розпалив велике багаття, але сів не біля вогню, а на порозі куреня. Так він сидів, поки не зійшло сонце. До багаття підійшли два міліціонери. Одяг на них був мокрий від роси. На повідці вони тримали велику вівчарку. Побачивши Богатирьова, усміхнулися.