Подлощук браконьєрив: він приховував частину добутих соболів від заготівельників і продавав їх на чорному ринку. Такі махінації минали для нього безкарно, бо не було свідків, якими могли стати напарники по ловах. Їх саме й уникав Подлещук. Але, як кажуть: добра слава на місці лежить, а погана — біжить. Багато хто здогадувався про темну торгівлю, але викрити його нікому поки що не вдавалось.
Знав про це й Маркін. Ось чому одного січневого дня торував він стежку до хижки Подлещука. У торбині за спиною в нього лежали шість соболячих шкурок. "Бригадир, либонь, не знає, який я невдачливий, а дізнався б — вигнав би з зимовища. Ну, та біс із ним. Умовлю сусіда взяти соболиків, той зуміє продати їх якомога дорожче. Обом вигода буде",— міркував Маркін.
Подлещука він застав у хижці. Після вечері розповів про Богатирьових, як не до вподоби йому ці праведники. Попередив про можливість прибуття сюди Суходольської.
— Ти їй тушки соболів не показуй: вона їх перепише, а потім зажадає від тебе здати стільки ж шкурок. Та й узагалі вуха не розвішуй. Вона хоч і дівка, а око гостре і в нашій справі щось таки тямить.
Переночувавши у свого приятеля, Маркін повернувся лише на другий день. Свою відсутність пояснив тим, що гнався за ведмедем, зігнаним кимось з барлогу, і ночував, мовляв, на сліді під кедром. Йому повірили: ночівля в лісі, коли женешся за звіром для мисливців справа звичайна. Як він і передбачав, Суходольська складала своє спорядження, готуючись перебиратися до сусідніх із Богатирьовими промисловиків з тією самою метою: обробляти тушки тварин, збирати відомості про промисел. Допомагав їй Матвій. Він запропонував супроводжувати мисливствознавця і був вельми радий можливості побути якомога довше з дівчиною, яка подобалася йому.
Перший, до кого вона попрямувала, був Подлещук. Як хотілося йому показати на поріг непроханим гостям!
— Тісно у мене в хижці, не помістимося,— пробурчав він замість вітання.
— Давайте, Наташо, поставимо поряд намет,— запропонував Матвій. Дівчина охоче згодилася і зробила рішучий крок до дверей.
— Та вже лишайтеся. Тільки піл окремий зробіть,— знехотя погодився господар, плекаючи надію, що гості пробудуть тут недовго.
Вночі Подлещук спав погано. Його бентежила думка про насторожений на стежці до солонця самостріл. Як поганий мисливець, нездатний вистежити сторожкого ізюбра, Подлещук використовував заборонений спосіб полювання. Він прив'язував біля звіриної стежки одноствольний дробовик, заряджений саморобною важкою кулею. Піде олень, зачепить шворку, і рушниця сама вистрілить. Поранений у груди або живіт ізюбр загине. А браконьєр знайде його по сліду, розрубає на шматки і ловитиме на цю принаду соболів. "Коли б не виявили цю річ прибульці. Тільки почне світати, піду зніму",— подумав Подлещук.
Перед ранком пішов сніг. Цілу добу тихо падали лапаті сніжинки. Навколишній ліс змінився невпізнанно. Коли снігопад припинився, господар хижки заквапився у ліс. Здивована Суходольська радила перечекати ще хоч день: вітер зіб'є кухту, і вони разом сходять. Але мисливець все-таки пішов. Надвечір він не повернувся. Не дочекались його й наступного дня.
Кленучи подумки гостей, вийшов Подлещук із хижки. Незабаром він побачив свіжий слід табуна, що перетнув його стежку. Спокуса підстрелити кабана була така велика, що мисливець змінив свої наміри: попрямував по сліду, вирішивши одразу після полювання повернутися до самостріла.
Кабани довго йшли низкою, лишаючи після себе добре второвану в снігових кучугурах стежку. Знайшовши під снігом зарості хвоща, кабани розбрелися. Скрізь рясніли недоїдки трави і плями зеленої слини. М'який сніг дав змогу близько підійти до свиней. Мисливець довго вибирав серед табуна найбільшу самицю. Гуркіт пострілу звірів сполохав, і не встиг Подлещук перезарядити рушницю, як вени зникли. Лише сопіння долинуло з глибини лісу, і все змовкло. На місці, до щойно стояла стара свиня, мисливець побачив зрізані кулею шерстинки і, хоч крові не побачив, здогадався, що вона поранена. Він пішов слідом і незабаром помітив на снігу крапельку крові. Потім ще. Підранок звернув у густу хащу. Довго переслідував його Подлещук. Кухта сипалася на нього безперестанку і танула на куртці. Нарешті йому пощастило догнати свиню.
Обробивши здобич і вкривши її ялинковим гіллям, він піднявся на косогір і з прикрістю побачив, що сонце вже почало сідати. "Треба поспішати, а то не встигну засвітла зняти самостріл",— подумав Подлещук і швидко пішов уперед. Ось і струмок, поряд з яким гадючиться ізюбряча стежка, але де стоїть насторожена рушниця — вище чи нижче від того місця, куди він вийшов? Подлещук озирнувся навсебіч, пройшов трохи вгору ледь помітною стежкою, потім повернув назад. Він шукав очима стару похилу смереку, неподалік якої поставив смертельну зброю. Не помітити її було неможливо.
Звідки було знати браконьєру, що під вагою снігу смерека впала на землю і орієнтир зник. День згасав, і Подлещук затурбувався, завтра на це місце могли прийти люди. Сонце ще золотило вершини засніжених сопок, а сутінки вже затоплювали густі смерічники. "Мабуть, високо вийшов я на стежку",— подумав він і швидко попрямував нею.
Багато разів бачив він, як пухкий сніг, обліплюючи ліани, утворює чудернацькі білі гірлянди. Ось і тепер йому здалася ліаною актиндії снігова смужка, яка перетнула йому шлях. Але тієї миті, коли він доторкнувся до неї, переступаючи, несподівано здригнувся від сильного удару в стегно й оглушливого пострілу. Нестерпний біль пройняв тіло. Земля хитнулася з-під ніг. Застогнавши, він упав у сніг. Спрожогу спробував підвестись, але не зміг ступити й кроку.
Притулившись до дерева, він безтямно обводив поглядом навколишній ліс і скреготів зубами від болю й досади. Ним оволодів відчай людини, яка потрапила в безвихідь. "Клятий самостріл! — шепотів він.— Так, місце те саме. Але де ж поділася смерека? Невже доведеться загинути тут?.." Обмацавши прострілену вище коліна ногу, він забруднив кров'ю тремтячі пальці. Треба було щось робити. Він зняв з плечей рюкзак, витяг з його кілець шнур і туго перетяг ним стегно. Кровотеча зменшилася. Тіло його била нервова дрож. Дуже хотілося зігрітися, напитися гарячого чаю. Але як розпалити багаття? Розрядивши рушницю, він спробував, спираючись на неї, рухатися на одній нозі, але одразу падав. Повзти можна було, спираючись на руки і здорове коліно, тягнучи поранену ногу. Повільно дотягся він до густої молодої смерічки з сухими нижніми гілочками, обламав їх, потім, постягавши докупи сушняк, розпалив невеличке багаття. Вогонь, однак, не зігрівав його. Він набрав у казанок снігу і, розтопивши з півкухля гіркуватої води, вгамував спрагу. Лежачи біля вогню на рюкзаку, Подлещук обмізковував своє тяжке становище, не втрачаючи надії на порятунок.