Повільним, спокійним ходом міноносець пішов далі.
— До Ластівчиних Гнізд попрямував, — казали товариші. — Спізнився, братіку.
Сурат призначив десять найспритніших товаришів, пояснив їм завдання, і, ховаючись за скелями, вони поповзли вслід за міноносцем. Решті наказано, щоб вони не рухались і мовчали, коли б навіть почули постріли.
Міноносець під'їхав до Скель Ластівчиних Гнізд і зупинився. З рухів командирів та команди було видно, що вони не розуміють, де тут міг бути притулок для досить великого корабля.
Сурат з товаришами тимчасом пішов на свій попередній спостережний пункт.
Міноносець нерішуче постояв на місці, потім під'їхав трохи вперед, посунувся назад, досліджуючи берег. Зрештою, став проти фіорду і спустив шлюпку. Туди сіло дванадцять чоловік в гвинтівками напоготові. На палубі вишикувалась у бойовій готовності вся команда. На берег були скеровані кулемети і гармати. Видно, не довіряли цій тиші і спокою.
Човен проскочив через прохід і ввійшов у затоку.
— Добре було б їх постріляти тепер! — сказали товариші вгорі, звідки вони все добре бачили, сховані за скелями і деревами.
— Ні в якому разі. не можна! — прошепотів Сурат. — Хай вони краще думають, що нікого тут не тільки нема, а навіть і не було.
Проте остання надія була марною. З човна одразу помітили в тихій затоці сліди людини: поламані гілки, шматки дерева, дощечки, папір та інше сміття, яке повинне, було лишитися після такої великої стоянки.
Матроси весь час позирали вгору, шукаючи місця, де б можна було висадитись. Але, крім тієї щілини, через яку по вірьовці вперше піднімалися повстанці, нічого іншого не могли знайти. І, видно, дивувалися: як тут можна було пристати кораблю, та ще й через рифи?
Про це й доповіли ван-Хорку, коли повернулися на міноносець. Що "Саардам" тут зупинявся і втік, було цілком ясно. Але чи вивантажив він зброю? За всіма ознаками цього зробити не можна було.
— А тимчасом цей Гоно казав, що вони вивантажувались, — сушив голову ван-Хорк. — Шкода, що не пустили його зі мною, а послали на якусь іншу роботу.
Але так лишати справу не можна було. Треба було неодмінно висадитись і обстежити берег.
Тоді міноносець почав шукати підхожого місця. Довго плавав він уперед і назад, поки знайшов місце, де сяк-так можна було зачепитись. Це було якраз між малою і великою печерами.
Сурат і його десять товаришів так стомилися, стежачи і повзаючи слідом за міноносцем, що ледве могли пересуватись. Коли остаточно з'ясувалося, що ворог має намір висаджуватись тут, Сурат дав наказ, щоб усі товариші, що були поблизу, розташувались навколо цього пункту й щоб ніхто не стріляв, поки він не подасть сигналу.
Важко було так розміститися непомітно для ворога. Але спритні інсургенти, ховаючись за скелями та деревами, виконали завдання. Тиша і безлюддя протягом кількох годин заспокоїли ворогів. Вони діяли значно сміливіше і з меншою обережністю.
Нарешті, повстанці помітили, що над берегом пролетів кінець вірьовки з гачком, раз, удруге. Потім він закріпився. Тоді показалась голова солдата. Озирнувшись на всі боки, солдат виліз, ліг і націлив гвинтівку вперед. За ним виліз другий, третій. Бачачи, що все спокійно, інші тримались зовсім вільно; стояли на повний зріст, допомагали своїм товаришам вилазити. Зменшилось напруження і на міноносці.
У повстанців аж руки свербіли від нетерпіння. Сурат боявся, що хтось не витримає. Боявся він і того, що товариші забудуть про скеровані з міноносця гвинтівки та кулемети і висунуться під час бою із своїх схованок. Тому він передав по лінії новий наказ про обережність.
Коли всі дванадцять чоловік висадилися, Сурат уже хотів дати сигнал, як раптом помітив, що від міноносця відходить ще один човен, теж з дванадцятьма чоловіками.
— Еге! — пробурмотів Сурат. — І вони не дурні. Не довіряють тиші. Тим гірше для них. Нас вистачить і на двадцять чотири чоловіки.
І він чекав, поки ті висадяться.
Але ось один із солдатів здригнувся, штовхнув під бік свого сусіда, щось крикнув і вистрілив. Видно, помітив якогось необережного повстанця.
У відповідь пролунали постріли з сотні гвинтівок, і за кілька хвилин одинадцять чоловік сіпались на березі, пробиті кулями, а дванадцятий корчився у воді.
Дощ куль посипався з міноносця, забухали гармати. Почався бій, справжнісінький бій. Але де там було дістати за скелями повстанців, А міноносець був доброю мішенню. На ньому було вже кілька вбитих і поранених.
Ван-Хорк скоро побачив, що за таких умов. битися неможливо, і відійшов далі. Тим більше що повстанців, як про це свідчили постріли, було дуже багато. Бій припинився. З міноносця полетіла радіограма про подію.
Тоді повстанці згадали, що у них є гармата. Її не могли перенести, як іншу легку зброю, і змушені були тягти довкола по улоговинах. В одній такій улоговині вона і стояла тепер.
— Воювати так воювати, — жартували повстанці, беручись за гармату.
Зараз же виділили найкращих артилеристів, які й почали готувати гармату. Та одразу ж з'ясувалося, що в них невистачає знань для такої справи. Просто стріляти вони вміли, але тут треба було стріляти по невидимій цілі, за допомогою математичних розрахунків. Була тільки одна сприятлива деталь: міноносець стояв на місці і не думав про таку несподіванку.
Насамперед треба було визначити відстань до цілі.
Прилад для цього був, але користуватися ним наші вояки не вміли. Почали колективно міркувати, як його застосувати. Один бачив, як з ним працював офіцер, другий бачив ближче, третій навіть сам трохи користувався ним. Коли склали докупи всі знання та попрактикувалися, то сяк-так обчислили відстань.
Та ось дійшло до того, під яким кутом стріляти, бо гармата стояла в улоговині, і тут уже зовсім невистачало знань.
А корабель стояв на місці, не рухався…
Мудрували довго, пригадали всю свою практику, навели майже наугад, десятки разів придивлялися, націлювались і… бабахнули!
Невідомо, хто більше здивувався: інсургенти чи голландці, коли снаряд несподівано скосив половину труби і радіощоглу. "Артилеристи" навіть очам своїм не вірили…
— Бувають же такі випадки! — дивувався Сурат.
— Значить, щастя на нашому боці! — радісно говорили несподівані герої.