— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.
— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.
Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.
Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.
Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.
На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.
Та й не до того йому було, щоб дивитися по сторонах: він тримав у роті тварину, принаймні разів у десять ширшу від його горла. З рота стирчали тільки задні ноги, що ще дригалися, хвіст і частина тіла. Дивлячись на цей обід, важко було вирішити, кого більше жаліти — чи тварину чи змію. Можна було подумати, що змія подавилася: горло її так розтягнулося, що здавалось, от-от розірветься; щелепи стояли майже вертикально.
Трохи відпочивши, змія почала ворушити горлом. Страшенним зусиллям посунула здобич на якийсь сантиметр і знову завмерла.
— В такому становищі боятися нічого, — сказав Піп і підійшов ближче.
— Обережніше, туан! У неї ще вистачить сили, щоб обкрутити хвостом, — попередив Нонг.
Боа вже помітив людей, грізно повернув до них голову і став поволі відсовуватися далі. Страшно було дивитися на цю підняту, ніби на стовпі, голову, на жахливі очі, які, здавалось, могли спалити самим лютим блиском, на тіло-колоду, яке може задушити бика. Піп вистрілив. Страхіття забилося так, що навколо полетіло гілля, а обидва мисливці кинулися назад. Ще куля-друга — змія все крутиться, усе здригається. Знову й знову довелося стріляти, поки, нарешті, вона заспокоїлась.
— Один раз на два-три місяці доводиться бідній обідати, та й то ми перешкодили, — сказав Піп, торкаючи її ногою.
Можна ще додати, що ці страшні змії з породи пітонів (удави, душителі) людям ніякої шкоди не роблять. Отрути вони не мають, задушать, проковтнуть яку-небудь тварину та й лежать собі один-два місяці. На людину можуть напасти лише тоді, коли їх роздражнити або якось самому потрапити до них в обійми. Куди небезпечніші гадюки, які хоч і менші за удава в десятки й сотні разів, але швидко відправляють людей на той світ. З однією з таких змій наші мисливці й познайомилися того ж дня.
Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.
А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з'єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.
— Очкова! — прошептав Нонг.
— Тсс!.. — штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.
Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.
— Шкода пташки, — сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.
Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.
Але кобра розлютилась. Звичайно вона тікає від людей, та цього разу підняла свою голову на півметра, широко роздула шию й рушила на Піпа. По боках шиї випросталися зморшки й надали голові вигляду ополоника. Недаремно перші португальці дали їй назву "кобра де капелло", що означає — змія в брилі. Очі її замість пташки втупилися тепер у Піпа, і навіть той на мить відчув себе якось непевно.
Та й було від чого. Третина тіла змії зводилася догори прямо й нерухомо, як палиця, і разом з тим швидко рухалася вперед. Цей незвичайний "нерухомий рух", цей жахливий зміїний погляд, зміїне жало (язик) і грізний "бриль" могли злякати й хоробру та озброєну людину, тим більше що стріляти в таку малу ціль було рисковано.
Проте Нонг вистрілив і зачепив край бриля; кобра трохи похитнулася, зашипіла і, видно, приготувалася вже стрибнути. Але слідом за Нонгом вистрілив Піп, і голова змії поволі схилилася до землі. Тут кобра почала крутитися й бити хвостом, поки удар по голові зовсім не заспокоїв її.
— От гадина! — сказав Піп, знявши свій шолом і витираючи піт. — Мало не зачарувала мене, як ту пташку.
— О туан! Це найнебезпечніша змія, гірша за всіх великих боа. Одужати, коли вона покусає, неможливо.
— Треба буде з неї зняти шкіру на згадку. Візьми її з собою.
Нонг повісив змію собі на шию, і вони пішли далі. Коли взяти до уваги, що Нонг ніс іще вбиту мавпу, то буде зрозуміло, що дальша дорога була для Нонга не дуже приємною і бажаною. Вони п так оді йшли вже від своєї стоянки кілометрів на десять.
— Чи не думає туан повернутися назад перед дощем? — дипломатично сказав Нонг.
Піп глянув на небо, потім на свій годинник. Було одинадцять годин.