Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом — видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою "іспанською" борідкою, — нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:
— Не треба!
В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.
— Туан, туан! Я піднесу! — сказав він і ухопився за речі.
Але перший носильник штовхнув його і закричав:
— Геть! Я перший!
Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.
Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати "право на в'їзд": якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.
Бачите, усі білі тут — пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.
Зрозуміло, що в першу чергу пропустили білих.
Ось попереду зчинився галас і суперечка. Один неборак привіз мало грошей, і його затримали, щоб з наступним пароплавом відправити назад.
— Я ж можу працювати! Я ж не сидітиму на чиїйсь шиї! — виправдувався бідняк, але його й слухати не хотіли. І то правда: не можуть же хазяї рискувати своїм авторитетом через якогось там злидаря.
Дійшла черга до нашого пана. Він подав документи.
"Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі", — прочитав чиновник. А з-за його спини сунув носа в документ і якийсь тип, видно агент поліції.
Але ван-Декер уже показав "право на в'їзд" — чималу пачку гульденів. Чиновник одразу виявив надзвичайну пошану, а агент перестав цікавитись документами.
На вокзалі, беручи від ван-Декера плату, малаєць у брилі сказав:
— Якщо туан дозволить, я проведу туана до самого готелю "Ява".
— Добре, — поважно сказав ван-Декер і сів у вагон І класу, а носильник побіг у III клас.
Від Прийорка до Батавії ідуть кілька каналів, шосе, залізниця і трамвай. Невпинний рух був на всіх цих дорогах.
Але краєвид відкривався зовсім нецікавий, нудний. Затоплена низовина, чагарник, низенькі пальми, схожі на нашу папороть, купи бамбука, подекуди банан з величезним листям, яке висіло по боках, мов ганчір'я. Лише кокосові пальми, що вилітали з землі, як ракети, та задушливе вологе повітря — причина злісної малярії — свідчили, що тут жарка країна.
Ось показалась і сама Батавія, але знову нічого цікавого. Місцевість майже не підвищилася, ті ж самі канали на вулицях, тільки брудніші, а в них перуть білизну і купаються цілі сім'ї малайців та китайців.
Недаремно голландці втекли звідси і оселилися на кілька кілометрів далі, вище. Відтоді ця частина зветься
Старою Батавією, а тій дали назву Вельтевреден, що означає приблизно "добре самопочуття".
Там, серед пишних садів, у мармурових палацах, вони почували себе справді добре, а тут лишилися кольорові, які обслуговували магазини, контори, фабрики, майстерні й інші установи.
Коли ван-Декер вийшов з вагона, до нього знову підскочив малаєць у брилі й поніс речі. Біля вокзалу стояв автомобіль з готелю "Ява". Носильник поклав туди багаж.
На мить ван-Декер спинився, про щось думаючи. Але носильник почав кланятися й говорити:
— Хай туан їде спокійно, хай не турбується. Тугай усе зробить.
Тоді ван-Декер сів у автомобіль і поїхав, а Тугай побіг щосили відомими йому завулками.
Коли ван-Декер доїхав до готелю, там його вже чекав Тугай. Він так старався для свого туана, що навіть хазяїн готелю звернув увагу й сказав ван-Декеру:
— Хорошого, старанного слугу ви маєте.
— О, він у мене молодець! — з гордістю сказав ван-Декер. — Я з ним ніколи не розлучаюсь, особливо в поїздках по Яві, коли потрібен перекладач. Будьте ласкаві, ви вже дайте йому де-небудь притулок, я заплачу.
Тугая помістили в спільне приміщення, де були всі слуги. Більшість з них були метиси[6], кольору "кави з молоком", як звичайно говорять тут. У одних було більше "кави", у інших було більше "молока", а взагалі — народ досить красивий, лише трохи зіпсований, бо вони вже вважали себе "панської крові" і з погордою ставилися до "темних".
Голландці підтримують це почуття, тому що воно для них вигідне. В особі цих "підпанків" вони мають своїх прихильників, які не за страх, а за совість служать голландцям, намагаються стати ближче до панів, показати, що вони не прості.
Тугай почував себе не дуже приємно серед цих метисів. Йому треба було б піти до ван-Декера, але самому йти до туана не можна. Треба чекати, поки той покличе.
— Чи добрий твій туан? — спитав його франт з блискучими ґудзиками.
— О, бесар[7] туан! — відповів Тугай.
— Чи б'є він тебе?
— О, дуже б'є! Добрий туан! — захоплено сказав Тугай. — Звідки ви приїхали?
Але дзвінок з номера туана виручив Тугая від необхідності відповідати на це запитання. Він швидко побіг і пробув там значно довше, ніж це буває в добрих панів, які не дозволяють собі дуже розважатися з слугами.
— Ого, як довго ти там сидів! — зазначили слуги, коли Тугай повернувся. — Чи не повчав він тебе там?
Тугай здригнувся, підозріло зиркнув навколо, але, помітивши, що говорили так собі, без особливого смислу, заспокоївся і відповів:
— О, мудрий туан! Бесар туан!
Середина дня в Батавії — це час, коли на вулиці не побачиш жодного європейця. Сонце стоїть над самою головою і пече так, що тільки надзвичайна потреба може примусити європейця вийти на вулицю.
Та й взагалі голландські торговці й чиновники тут ніколи не ходять, вони тільки їздять. Їх становище не дозволяє їм ходити, як звичайним людям; навіть через вулицю, шануючи себе, пан не піде пішки. А опівдні вони навіть і не їздять, а дрімають у своїх конторах або лежать на веранді чи в саду у кріслах-колисках, задерши догори босі ноги і попиваючи що-небудь холодне. Правда, є й такі голландці, яким в цей час доводиться працювати, але їх так мало, що загальна картина не змінюється.