— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху, і розноситься луна.
Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.
— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?
При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.
— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.
— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.
— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.
Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.
— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.
Та через деякий час вода добралася й туди.
— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?
Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.
Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.
— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.
Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.
Зате на кілька хвилин стало легше дихати.
— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.
— Не розумію я їх, — задумливо сказав Гейс. — Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.
А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.
— Невже вони пускають на нас міни? — здивувались товариші.
Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж — після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.
— Розумію тепер, в чому справа! — крикнув раптом Рейс. — Ми знаходимось наче в порожній пляшці, яка повернута боком і наповнюється водою. Вибухи — це булькання у великому масштабі. — Щоразу виходить повітря (тому нам тоді і дихати легше), але ж зате на його місце входить вода.
— Отже?.. — виразно сказав Салул.
— Отже, все залежить від того, чи підвищиться приплив настільки, щоб наповнити нашу пляшку. Є ще надія, що повітря в тому кутку, де ми знаходимось, не матиме такої сили, щоб вирватись геть.
Нарешті, вони доповзли до кінця печери. Вибухи припинились.
— Може, вже приплив скінчився? — зраділи бідолахи.
Один з них спустився до води, постояв деякий час і з прикрістю переконався, що вона ще піднімається.
— Але добре, що вибухів більше нема, — втішив Рейс. — Можливо, решта повітря збережеться і затримає воду.
Тут вони почули чи то свист, чи то сичання.
— Змія!
У цій темряві таке сусідство було не дуже приємне. Почали прислухатися, звідки йде сичання, йшло воно звідкілясь вверху і при цьому було одноманітне, рівне, безупинне. Значить, це була не змія.
— Це ж повітря виходить через якусь щілину! — вигукнув Салул. — Може, вихід є?
Але Гейс лише похитав головою.
— Якби був вихід, — сказав він, — то не було б ні вибухів, ні цього самого сичання. Тут, мабуть, лише малесенька дірочка. Можливо, що її можна поширити і зробити собі прохід. А якщо ні, то ця дірочка погубить нас: тепер вода не може заповнити наш куток, бо повітря не пускає її. А коли повітря все вийде, то його місце займе вода.
— В такому разі давайте зараз же пробивати собі прохід!
Заходилися працювати. З перших же кроків намацали, що з боків стіни суцільні, але спереду навалено каміння та земля. Видно, тут колись завалилась печера.
Енергійно почали вивертати каміння, відгрібати землю. Покалічили руки, пооббивали ноги. Підбадьорювало те, що все ж таки каміння і земля піддавалися.
А вода все прибувала…
— Товариші! — сказав, нарешті, Гейс. — Хоч земля піддається, хоч колись ми кудись докопаємось, проте зараз ми повинні шукати порятунку там, вгорі, де щілина.
— Але як туди дістатися? Це було завдання!
А вода. все прибувала…
І ось вгорі почувся постріл! Один, другий… а потім почалася стрілянина, як на війні. Бухнула гармата з моря…
— Наші! Наші там б'ються! А ми тут, як у пастці. Гей! Товариші! Сюди!
Але де там було почути голос з-під землі під час стрілянини.
А вода поволі, але невпинно підіймалась…
VII. БОРОТЬБА ЗА ЗБРОЮ
Перша перемога. — Нові воєнні операції. — Один одного обійшли! — Критична мить. — Несподівана допомога. — Нерет. — Машину знов пущено. — Хоч бачить око, та зуб не бере.
Коли "Саардам" зник за горизонтом, повстанці повернулися до першого тимчасового складу зброї, щоб переправити її в головну печеру. Почали були вже готувати свою машину, як почули голоси:
— Військовий корабель!
З заходу наближався чорний міноносець. Ішов повільно, придивляючись до берегів. Він міг підійти не раніше, як через годину. Можна було підготуватися.
— Закидати ящики зеленими гілками! — крикнув Сурат. — Озброїтись і заховатися за скелями!
Закипіла гаряча робота. За півгодини і речі і люди сховалися в зелені. Через деякий час наблизився міноносець. На палубі видно озброєну команду. Відомий нам мічман, а тепер капітан ван-Хорк розглядає берег у бінокль. Але нічого, крім скель і дерев, він не бачить.