— Китайоза, віскі! — скомандував Като хазяїну-китайцю.
З жадобою налив Като дві склянки, цокнувся з Нонгом і миттю випорожнив свою., Нонг доторкнувся вустами до своєї, але не випив: міцним і неприємним здався йому цей напій.
— Що ж це ти, братіку, здрейфив? — засміявся Като. — Звикай!
— Не можу, — сказав Нонг.
— Ну ні, братіку, так не можна! Так з тебе ніколи не буде людини. А я бажаю тобі добра і хочу з тебе зробити людину. Ну, бери. Коли хочеш, я собі другу наллю. Ну, разом! Сміливіше, не бійся! Ось ця!
І він зі смаком, поволі почав тягнути з своєї склянки. Нонг трохи відпив, а решту, скориставшись з моменту, непомітно вилив під стіл.
— От і добре! — похвалив Като, не помітивши цього. — Коли хочеш мати успіх у житті, треба вміти пить. Хто вміє пити, той уміє жити. Скільки у мене було товаришів, які не вміли ні того, ні цього. Вони тепер десь марно страждають, а я, як бачиш, живу і тобі бажаю так жити. Признавайся: ти, мабуть, зацікавився, чого це я виявляю до тебе прихильність, і, мабуть, не віриш мені, га?
— Правду кажучи, я нічого ще не думав. Бачу, добра людина — і все, — відповів Нонг з простакуватим виглядом.
— Звісно, добра. І зараз ти в цьому переконаєшся.
Като нахилився ближче і тихо запитав:
— Скажи, який вигляд у того другого туана, якого ти бачив у Бантамі?
"Починається!" подумав Нонг і весь напружився.
— Та я ж казав уже, — відповів він голосно. — Досить високий, років під тридцять п'ять чи більше, з чорним волоссям і бородою.
Здається, Като не помітив, що Нонг накинув тепер років з п'ять.
— Чорний? — знову спитав Като.
— Так. Що ж тут дивного?
— А які з ним були люди?
— Знову ж я казав: кілька провідників, слуг.
— А що він там робив?
— Не знаю. Я бачив його мимохідь. Здається, полював; крім того, я одним вухом чув, що він шукає якісь плантації.
— А ти б пізнав його, якби побачив знову?
Цього разу Нонг задумався, як краще відповісти.
— Не знаю. Я його зовсім мало бачив, — невпевнено промовив він.
— Ну то я тобі відкрию секрет, чому я так цікавлюся цим паном. Ти кажеш, що він хоче знайти землю під оренду. Сам знаєш, справа це нелегка. Ну, а я саме знаю відповідну ділянку. Коли ми знайдемо цього пана і запропонуємо йому землю, то можна буде добре заробити і від нього і від того, хто здає, бо пан цей, видно, багатий і грошей не пошкодує. Заробіток поділимо на двох — от і вся справа. Тепер розумієш?
Нонг зрозумів: Като хоче використати його, щоб знайти "тих". І придумав непоганий план. Ну що ж? Буде краще, коли Нонг весь час буде поруч з цим шпигом, щоб попередити "тих". За таких умов знайдеться випадок і назавжди позбутися його.
— Це було б дуже добре! — ніби радісно відповів Нонг.
— І це в значній мірі залежить від тебе. Ми б поїхали разом. Якби ти міг пізнати його, особливо, якби ти хоч приблизно міг знати, де його шукати, тоді ми швидко зробили б свою справу.
Нонг якось чув тоді в лісі, що хтось там збирається їхати в Суракарту. Але сказати про це шпигу він побоявся, бо той може кинути Нонга і поїхати сам. Тоді Нонг стане злочинцем, зрадником.
— Цього не знаю, — відповів він, подумавши.
— А ти краще подумай: може, щось чув? Хоч приблизно. Тобі ж краще буде.
Крики і суперечка серед матросів визволила Нонга од відповіді. Всі підхопилися: у кутку заблищали ножі, револьвери. Але зараз же з'явилась поліція і припинила сварку. Видно, поліція тут була завжди напоготові.
Після того Като зацікавився іншим. У вікно він побачив, що на набережній, проти таверни, виносили з корабля труну. Група китайців зустрічала її, всі плакали, голосили. За труною з сумним виглядом сходив з корабля китаєць, який, очевидно, привіз небіжчика.
— Цянь-Фу?! — пізнав його Като і дуже здивувався.
Китайці надзвичайно шанують свою батьківщину. Де б китаєць не був, він ніколи не втрачає з нею зв'язок. Завжди він прагне повернутись додому. І коли помирає, то просить, щоб труп його перевезли і поховали на батьківщині. Зрозуміло, таке бажання можуть виконати лише багаті китайці, але загалом на всьому світі таких набирається чимало, тому подорож китайських мерців є досить звичайною справою.
З часом цей звичай почали застосовувати навіть до тих покійників-китайців, які народилися не в Китаї, а на чужині. Тому привезення померлого китайця на Яву було нерідким явищем.
Але Като, очевидно, зацікавився не цим.
— Ходімо! — торкнув він за руку Нонга і вибіг з таверни.
Підійшовши до процесії, Като звернувся до однієї жінки, яка надто вже старанно виявляла розпач.
— Кого везете?
— Ой-ой-ой! Батько, батько повертається в такому вигляді! — відповіла вона крізь сльози.
Потім підійшов до Цянь-Фу.
— Добрий день, Цянь-Фу! Кого везеш?
— Батька довелося привезти. Велике нещастя. І коштує скільки!
Като відійшов і посміхнувся. По-перше, Цянь-Фу, як знав Като, був не настільки багатий, щоб дозволити собі таку розкіш. По-друге, та жінка не була ні сестрою, ні дружиною Цянь-Фу. І, по-третє, батько Цянь-Фу народився і жив у Китаї.
— Ходімо проводжати цього небіжчика, гроші заробимо, — підійшов Като до Нонга.
Той здивовано глянув на Като.
— Чого дивуєшся? Сам побачиш. Я ж казав, що навчу тебе жити на світі.
І вони приєднались до процесії.
Вже вечоріло, коли вони підійшли до китайського кладовища. Китайці швидко, абияк засипали труну і розійшлися. Але Като навіть і не чекав кінця. Він повів Нонга назад у місто і купив два заступи.
Нонг догадався, що задумав цей шахрай.
— Ну ні! На таке діло я не піду! — запротестував він.
— Дурний! Кажу ж тобі, що заробити можна.
— Таких заробітків я не хочу, йди собі сам.
— І піду! — вперто сказав Като. — А ти пожалкуєш. Ти навіть ще не знаєш, у чому тут справа, а вже відмовляєшся.
— У чому ж?
— Ходім, тоді побачиш.
Що тут було робити? Покинути його — значить, покинути "тих", відмовитись від допомоги їм, знати, що їм загрожує небезпека, і нічого не зробити. Доля так зв'язала Нонга з цим негідником, що треба або погубити "тих" або "приятелювати" з ним до кінця. Погубити "тих" Нонг не міг і пішов за Като.
Було вже зовсім темно, коли вони повернулись на кладовище. Підійшли зовсім з іншого боку і, натикаючись в темряві на могильні камені, почали тихенько підкрадатися до свіжої могили.