— А що ж ви робили від того часу і до відходу пароплава?
— Просто ходив уперед і назад.
— У самому селищі?
— Ні, сер, поблизу.
— В лісі, треба гадати? Вичікували пори, коли селище прокинеться, щоб ваша надто рання поява не здалася дивною, — так?
— Просто я чекав, щоб зійшло сонце. Крім того, я втомився і ліг трохи відпочити.
— І ви добре спали і бачили приємні сни?
— Так, я втомився і поспав трохи.
— А звідки у вас були такі точні відомості про пароплав і про час його відплиття і взагалі про Бухту Третьої милі? Постаралися ознайомитися з усім цим наперед?
— Ну, в цих місцях усім відомо, що між Шейроком і Бухтою Третьої милі ходить пароплав.
— Он як, усім відомо? Тільки тому і ви про це знали?
— Ну, ще й тому, що, коли ми підшукували місце, де можна повінчатися, ми обоє звернули увагу на Бухту Третьої милі,— хитромудро відповів Клайд. — Але ми бачили, що туди не можна дістатися залізницею: залізниця доходить тільки до Шейрона.
— Проте ви помітили, що це на південь від Біг-Бітерну?
— Так, нібито помітив, — сказав Клайд.
— І що дорога, яка проходить на захід від станції Ган-Лодж, веде на південь до Бухти Третьої милі повз південну частину Біг-Бітерну?
— Просто в лісі на південному березі я натрапив на якусь дорогу чи стежку, але я зовсім не думав, що це і є правильна дорога.
— Зрозуміло. Як же тоді вийшло, що, зустрівши в лісі трьох перехожих, ви спитали їх, чи далеко до Бухти Третьої милі?
— Я їх не про це питав, — відповів Клайд, виходячи з настанов Джефсона. — Я спитав, чи не знають вони якої-небудь дороги до Бухти Третьої милі, і чи далеко до цієї дороги. Я не знав, що це і є та сама дорога'.
— Ну, вони показували тут зовсім інше.
— Мені все одно, що вони показували, а я їх питав саме про це.
— Коли послухати вас, то виходить, що всі свідки брехуни, і тільки ви — чесна людина, — так, чи що?.. Ну, а коли ви дістались до Бухти Третьої милі, ви не зайшли куди-небудь поїсти? Ви ж, напевно, зголодніли, — так?
— Ні, я не був голодний, — просто відповів Клайд.
— Хотіли якнайшвидше вибратися з цих місць, так? Боялися, що ті троє, дійшовши до Біг-Бітерну і почувши про нещастя з міс Олден, розкажуть, як вони зустріли вас, — так?
— Ні, не так. Але мені не хотілося залишатися в тих місцях, я вже говорив — чому.
— Зрозуміло. Зате в Шейроні, де ви відчули себе в більшій безпеці,— трохи далі від цих місць, — ви, не гаючи часу, взялися до їжі,— так? Там ви поїли з апетитом, вірно?
— Ну, цього вже справді не знаю. Я випив чашку кофе і з'їв сандвіч
— І ще кусень пирога, як тут уже було встановлено, — додав Мейсон. — А потім приєднались до юрби, що йшла з вокзалу, ніби тільки-но приїхали з Олбені, як ви потім усім казали. Так було?
— Так.
— А чи не здається вам, що для справді невинуватої людини, в душі якої тільки недавно стався благодійний перелом, ви були дуже передбачливі і обережні? Ховалися в лісі, вичікували в пітьмі, удавали, ніби приїхали з Олбені…
— Я вже пояснив усе це, — уперто відповів Клайд.
Наступним своїм ходом Мейсон мав намір викрити ганебну поведінку Клайда, який, незважаючи на все, чим пожертвувала для нього
Роберта, був здатний змалювати її незаконною сожителькою кількох мужчин, бо під час поїздки він записувався в різних гостиницях під різними іменами.
— Чому ви не брали окремих кімнат?
— Бачите, вона цього не хотіла. Їй хотілося бути зі мною. І крім того, в мене було не дуже багато грошей.
— Якщо навіть і так, виходить якось дивно: тоді ви могли проявити до неї так мало поваги, а потім, коли вона померла, ви почали так дбати про її репутацію, що втекли і приховували таємницю її загибелі, аби тільки, як ви кажете, охоронити її добре ім'я? Як це так виходить?
— Ваша честь, — втрутився Белнеп, — це вже не запитання, а ціла промова.
— Беру своє запитання назад, — відпарирував Мейсон. — До речі, Гріфітс, — провадив він далі,— а самі ж ви — чи визнаєте, що ви інтелектуальний і моральний боягуз, чи ні?
— Ні, сер. Не визнаю.
— Не визнаєте?
— Ні, сер.
— Отже, коли ви брешете, та ще під присягою, ви нічим не відрізняєтесь від будь-якої іншої людини, не боягуза в інтелектуальному й моральному відношенні, і заслуговуєте на таке ж саме презирство й кару, як і кожний клятвопорушник і лжесвідок? Правильно?
— Так, сер. Думаю, що правильно.
— Так от, якщо ви не інтелектуальний і моральний боягуз, тоді чим пояснити, що, завдавши міс Олден цього ненавмисного, як ви кажете, удару, ви залишили її на дні Біг-Бітерну і, знаючи, яких страждань завдасть її рідним ця втрата, не сказали нікому ні слова, а простісінько пішли собі,— сховали штатив у кущі і втекли потай, як звичайнісінький убивця? Що ви подумали б, якби вам розповіли таке про кого-небудь іншого? Що це, по-вашому: поведінка людини, яка задумала і вчинила вбивство і потім спробувала успішно зникнути, чи просто підлі, хитрі викрути інтелектуального і морального боягуза, який намагається уникнути відповідальності за випадкову загибель зведеної ним дівчини, бо розголос може пошкодити його благоденству? Що саме?
— А все-таки я не вбивав її,— уперто повторив Клайд.
— Відповідайте на запитання! — прогримів Мейсон.
— Прошу суд роз'яснити свідкові, що він не зобов'язаний відповідати на таке запитання, — втрутився Джефсон, підводячись і пильно подивившись спершу на Клайда, потім на Оберуолцера. — Це питання суто риторичне і не стосується безпосередньо обставини даної справи.
— Правильно, — підтвердив Оберуолцер. — Свідок може не відповідати.
І Клайд тільки мовчки подивився на всіх, надзвичайно підбадьорений цією несподіваною допомогою.
— Гаразд, продовжуємо, — сказав Мейсон. Більш ніж коли він був роздратований і розлючений пильністю Белнепа та Джефсона і їх намаганням звести нанівець силу і смисл кожної його атаки і твердіше, ніж будь-коли, вирішив, що не дозволить їм узяти верх.
Так ви кажете, що до цієї поїздки ви не мали наміру одружитися з міс Олден, якби тільки вдалося цього уникнути?
— Так, сер.
— Вона хотіла, щоб ви одружилися з нею, але ви ще не прийшли до такого рішення?
— Так.
— Ну, а чи не пригадуєте ви куховарську книгу, сільничку, перечницю, ложки, ножі та все інше, що вона поклала в свій чемодан?