Тепер Мейсон був переконаний, що точно знає, як Клайд убив Роберту, — щось в обличчі й поведінці Клайда довело йому це, — і рін вирішив неодмінно вирвати в обвинуваченого це признання. А втім, Белнеп уже схопився на ноги, заявляючи протест: присяжних недопустимим чином підбурюють проти його підзахисного, а тому він має право вимагати — і вимагає — скасувати весь цей судовий процес як неправильний і недійсний, — заява, яку Оберуолцер рішуче відхилив. Все ж Клайд встиг заперечити Мейсону, хоч і дуже кволим і безпорадним тоном:
— Ні, ні! Я цього не робив! Я хотів врятувати її, але не міг!
Але все в Клайді (і це помітив кожний присяжний) виказувало,
що він і справді бреше, і справді є інтелектуальним і моральним боягузом, яким його настійливо змальовував Белнеп, і, що найгірше, — справді винен у смерті Роберти. Кінець кінцем, — питав себе кожний присяжний, слухаючи Клайда, — чому ж він не міг врятувати її, якщо був досить сильний, щоб потім доплисти до берега? Або, в усякому разі, чому він не доплив до човна і не допоміг Роберті ухопитися за нього?
— Вона важила всього сто фунтів, 'гак? — у гарячковому збудженні провадив далі Мейсон.
— Мабуть, так.
— А ви? Скільки ви важили тоді?
— Сто сорок або близько того, — відповів Клайд.
— І мужчина, який важить сто сорок фунтів, — ущипливо сказав Мейсон, звертаючись до присяжних, — не наважується наблизитись до кволої, хворої, маленької і легенької дівчини, коли вона потопає, бо він боїться, щоб вона не вчепилася за1 нього і не затягла" під воду! Та ще коли за п'ятнадцять або двадцять футів від нього — чудовий човен, досить міцний, щоб витримати трьох або чотирьох чоловік І Що це, на вашу думку?
І щоб підкреслити зміст цих слів і дати змогу слухачам глибше усвідомити їх, Мейсон замовк, витяг з кишені велику білу хустку і витер шию, обличчя та руки, зовсім мокрі від душевного і фізичного напруження. Потім він звернувся до Бертона Берлея:
— Можете розпорядитись, щоб човен забрали звідси, Бертон. У всякому разі, поки що він нам більше не потрібний.
І четверо помічників зразу ж винесли човен.
Тоді, опанувавши себе, Мейсон знову звернувся до Клайда.
— Гріфітс, — почав він, — ви, звичайно, добре знаєте, якого кольору волосся було у Роберти Олден і яке воно було на дотик— так? Адже ви були досить близькі з нею, щоб знати це?
— Я знаю, якого воно кольору… мені здається, знаю, — здригнувшись, відповів Клайд.
Здавалось, і для стороннього ока було помітно, що КлайдЗ проймає холод.
— І яке воно на дотик, теж знаєте, так? — наполягав Мейсон. — У дні вашого великого кохання до неї, до появи міс X, ви, мабуть, нерідко доторкались до нього?
— Не знаю, не певен, — відповів Клайд, перехопивши погляд Джефсона.
— Ну, а приблизно? Повинні ж ви знати, чи було воно грубе, жорстке — чи тонке, шовковисте. Це ви знаєте, вірно?
— Так, воно було шовковисте.
— Так от, у мене є пасмо її волосся, — заявив Мейсон більше для того, щоб вимотати Клайда, пограти на його нервах. Він узяв з стола конверт і вийняв з нього довге пасмо світлокаштанового волосся. — Схоже це на її волосся?
І він простяг його Клайдові. Приголомшений і наляканий, Клайд відсахнувся, немов від чогось нечистого або небезпечного, але вже за мить постарався опанувати себе, і все це помітили пильні очі присяжних.
— Та не лякайтесь-бо, — ущипливо заспокоїв його Мейсон. — Це ж тільки кучері вашої покійної коханої.
Приголомшений цим поясненням, відчуваючи на собі зацікавлені погляди присяжних, Клайд простяг руку і взяв волосся.
— На вигляд і на дотик схоже на її волосся, вірно? — наполягав Мейсон.
— Так, ніби схоже, — непевним голосом відповів Клайд.
— А тепер от що… — провадив далі Мейсон; він швидко ступив до столу і одразу ж повернувся до Клайда, простягаючи йому фотографічний апарат: між кришкою і об'єктивом апарата заплуталися засунуті туди свого часу Берлеєм дві волосинки Роберти. — Дер-жіть-но. Це ваш апарат, хоч ви і клялись, що це не так. Подивіться на ці дві волосинки. Бачите? — Він так сунув апарат в обличчя Клайдові, ніби хотів ударити його. — Вони зачепились тут, требаї гадати, в ту хвилину, коли ви вдарили її — вдарили так легко, що розбили їй обличчя. Так от, чи не можете ви сказати присяжним, чи її це волосся чи ні?
— Я не знаю, — ледве чутно вимовив Клайд.
— Що таке? Кажіть голосніше. Не будьте таким моральним і інтелектуальним боягузом. Чи її це волосся чи ні?
— Не знаю, — повторив Клайд, але при цьому навіть не подивився на нього.
— Подивіться на нього, подивіться! Порівняйте його з цим пасмом. Ми знаємо, що це — пасмо волосся міс Олден. А ви знаєте, що і волосся в апараті теж її — так? Можете не гребувати ним. Поки вона була жива, ви досить часто доторкалися до нього. Тепер вона мертва. Воно вас не вкусить. Що ж, ці дві волосинки відрізняються чим-небудь від цього пасма — завідомо її пасма — на дотик, кольором, усім, — чи ніяк не відрізняються? Дивіться! Відповідайте! Те саме це волосся чи ні?
І під таким натиском, незважаючи на протести Белнепа, Клайдові довелось оглянути волосинки і навіть доторкнутися до них. Але відповів він обережно:
— Нічого не можу сказати. На вигляд і нгГ дотик вони трохи схожі, але напевно не можу сказати.
— Ах, ви не можете? Хоч і знаєте, що, коли ви завдали їй того жорстокого, лиходійського удару, ці дві волосинки заплуталися в апараті?
— Ніякого лиходійського удару я їй не завдавав, — заперечив Клайд, перехопивши погляд Джефсона, — і не можу сказати, що це за волосся.
Він говорив собі, що не дасть цій людині спантеличити і залякати себе, і все ж відчував хворобливу кволість і нудоту. А тріумфуючий Мейсон, задоволений вже і цим психологічним ефектом, знову поклав апарат і волосся на стіл і зауважив:
— Гаразд, тут посвідчено, що ці волосинки були в апараті, коли його витягли з води. А перед тим як упасти у воду, він, за вашими ж власними словами, був у вас в руках.
Він замовк на хвилину, питаючи себе, яке б ще катування придумати для Клайда, потім знову заговорив:
— Тепер про вашу прогулянку лісом, Гріфітс: о котрій годині ви дійшли до Бухти Третьої милі?
— Мені здається, близько четвертої години ранку, якраз перед світанком.