Втеча Ести несприятливо відбилася на місіонерській діяльності в Канзасі. І тому що Еста не повернулася, Клайдові батьки почали думати про переїзд, поки не було кращого, до Денвера, штат Колорадо. Але Клайд рішуче не хотів їхати з ними. "Яка від цього користь? — питався він у самого себе. — Там просто буде ще одна місія, точнісінько така ж, як і тут".
Він завжди жив з батьками — в помешканні при місії на вулиці Бікел і не міг зносити це життя. З одинадцяти років, з того часу як сім'я переїхала до Канзас-Сіті, він соромився приводити знайомих хлопчиків до себе додому. Тому він ніколи не мав друзів, а гуляв і грався майже завжди один або з братом і сестрами.
Але тепер йому шістнадцять років, він уже досить дорослий, щоб жити по-своєму, і хоче позбутися такого життя. Проте він дуже мало заробляв — недосить, щоб прожити самому, і йому бракувало ще вміння й сміливості для того, щоб улаштуватися краще.
Все ж таки, коли батьки заговорили про переїзд до Денвера і, не припускаючи й думки, що Клайд не захоче поїхати з ними, згадали про можливість для нього одержати там роботу, Клайд почав помалу натякати, що йому краще залишитися тут. Він любить Канзас-Сіті. Яка користь від зміни? Тут у нього є робота, а може, він знайде і щось краще. Та батьки, пам'ятаючи про долю Ести, дуже вагалися. Що може вийти з його спроби так рано почати самостійне життя? Де він житиме після їх від'їзду? З ким? З якими впливами зустрінеться в житті і хто буде поруч нього, щоб дати добру пораду, спрямовувати його по шляху чеснот, шляху, яким простували вони самі? Про все це слід подумати.
Клайд був дуже наляканий: переїзд до Денвера здавався неминучим і наближався з кожним днем; на додаток якраз у цей час містер Зіберлінг, через свою надмірну люб'язність до жіноцтва, втратив посаду; в аптекарському магазині з'явився новий старший продавець, кощавий і похмурий; до того ж, певно, він не хотів мати Клайда за свого помічника. І Клайд вирішив піти звідси, але не відразу: спочатку, бігаючи по місту з усякими дорученнями, він спробує підшукати собі іншу посаду. І ось одного разу йому спало на думку звернутися до продавця прохолодних напоїв у великому аптекарському магазині при головному готелі міста; готель цей, чудовий дванадцятиповерховий будинок, здавався Клайдові квінт-есенцією розкоші й комфорту. Його вікна були щільно завішені, головний вхід (Клайд ніколи не зважувався заглянути далі) був вигадливим сполученням скла і заліза; за дверима було видно мармуровий коридор, обставлений пальмами. Клайд часто проходив повз готель, з хлоп'ячою цікавістю міркуючи над тим, яке ж там, усередині, життя? Біля під'їзду завжди чекало стільки таксі та приватних автомобілів!
У цей день, відчуваючи, що треба почати діяти, Клайд увійшов до аптекарського магазина, що містився в наріжному приміщенні готелю і виходив на Чотирнадцяту й Балтімор-стріт. Побачивши касирку в маленькій скляній будці біля входу, Клайд спитав, хто" них тут відає продажем содової води.
Зацікавлена його боязкими й невпевненими манерами, а також його глибокими, ніби благаючими очима, касирка догадалася, що хлопчик шукає роботи.
— А ось містер Сікор, управитель магазина, — сказала вона.
Вона кивнула в бік невисокої, з смаком одягненої людини років
тридцяти п'яти, яка обладнувала на дашку скляної вітрини виставку туалетних новинок. Клайд підійшов до управителя і, ще не зовсім розуміючи, як треба діяти, коли хочеш домогтися чогось у житті, але, побачивши, однак, що ця людина захоплена своєю роботою, спинився, переступаючи з ноги на ногу, і стояв до того часу, поки, нарешті, управитель крамниці не відчув, що хтось стоїть позаду, і не обернувся.
— В чому справа? — спитав він Клайда.
— Скажіть, будь ласка, вам не потрібен помічник для продажу содової води?
І Клайд подивився на нього очима, що красномовно промовляли. "Якщо у вас є посада, я так хотів би, щоб ви взяли мене І Мені так потрібна робота!"
— Ні, ні, ні,— відповів той.
Цей кремезний блондин був на вдачу трохи дразливий і причіп-ливий. Він уже збирався одвернутися від прохача, але, побачивши по обличчю Клайда, як глибоко той розчарований і засмучений, спитав ще:
— А ви коли-небудь працювали в такому місці?
— Не в такому прекрасному магазині, сер, — відповів Клайд, вражений довколишньою розкішшю. — Я працюю тепер у магазині містера Клінкла, на розі Сьомої і Бруклін-стріт, але це зовсім не те, що у вас, і мені хотілося знайти щось краще.
— Мгм, — промимрив управитель, якому було трохи приємно почути це безпосереднє визнання переваги його магазина. — Що ж, це цілком розумно. Але саме зараз я нічого не можу запропонувати вам. Ми не часто міняємо службовців. А ось якщо ви хочете влаштуватися розсильним, я скажу вам, куди піти. Тут у готелі якраз хочуть узяти хлопчика. Начальник розсильних казав мені, що йому потрібен ще один. Я думаю, що це анітрохи не гірше, ніж допомагати продавцеві води.
Потім, побачивши, як засяяло обличчя Клайда, він додав:
— Але не кажіть, що це я надіслав вас, адже я вас не знаю. Просто розшукайте там, під сходами, містера Скуайрса і поговоріть з ним.
Від самої думки, що він може дістати роботу в такому поважному закладі, як готель "Грін-Девідсон", Клайд широко відкрив очі і весь затремтів з хвилювання; потім він подякував порадникові за його доброту і рушив до пофарбованого під мармур проходу в глибині магазина, який вів до вестибюля готелю. Вийшовши з цього коридора, Клайд опинився у вестибюлі. Нічого подібного він ніколи ще не бачив: досі бідність і несміливість заважали йому бодай здалеку заглянути в цей світ. Яка скрізь марнотратна розкіш! Під ногами підлога, як шахова дошка з квадратами чорного й білого мармуру; над головою стеля, оздоблена бронзою, розписом і позолотою. Її підпирає цілий ліс чорних мармурових колон, — таких самих дзеркально гладких і відполірованих, як і підлога. Ряди колон ведуть до трьох окремих входів — правого, лівого та центрального, на Дальрімпл авеню, а між колонами — лампи, статуї, пальми, крісла, дивани й диванчики, килими — сила-силенна всякої всячини. Одно слово, вестибюль цей був втіленням тієї пошлої розкоші, призначення якої є, за чиїмсь саркастичним зауваженням, "нести вишуканість у маси".