Він дав їй подивитися на їх роботу, а потім, не звертаючись по допомогу до міс Тодд, узяв з столу комірець і докладно пояснив, що і як треба робити, — все це ще недавно пояснювали йому самому.
Вона слухала так серйозно, так напружено стежила за кожним його порухом, що він навіть трохи зніяковів і схвилювався. Її погляд був дивно проникливий. Коли Клайд знову повторив, скільки платять за кожну пачку комірців, і як багато виробляє дехто з штампувальниць, і як мало встигають інші, вона захотіла спробувати; він покликав міс Тодд, і та відвела дівчину в гардеробну, щоб вона повісила в шафку пальто і капелюх. Незабаром вона повернулася; пухнасте світле волосся облямовувало її лоб, щоки злегка зарум'янилися, очі дивилися уважно і серйозно. За порадою міс Тодд, вона засукала рукави, оголивши до ліктя гарні руки. І з перших її рухів Клайд зрозумів, що вона працюватиме швидко й акуратно. Було помітно, що їй дуже хочеться дістати це місце.
Трохи згодом Клайд підійшов до неї і став дивитися, як вона бере один по одному комірці з купки, що лежить поруч, ставить штамп і потім швидко відкладає їх набік. Вона справді працювала спритно й акуратно. І коли, на мить обернувшись, вона наївно, але сміливо й весело посміхнулася йому, він відповів усмішкою і був дуже задоволений.
— Ну, я бачу, ви чудово справитесь, — наважився він сказати, почуваючи, що вона й справді справиться.
Вона знову ледь помітно посміхнулася йому, і Клайд мимоволі відчув глибоке хвилювання. Вона одразу полонила його, але його становище тут і обіцянка, яку він дав Гілбертові, примушували його утримуватися від проявів симпатії до своїх підлеглих, навіть до такої чарівної дівчини, як оця. Інакше не можна. Він повинен бути так само обережний і з нею, як з усіма іншими, — але це вже здавалося йому дивним, — адже його так сильно вабило до неї. Вона така мила і гарненька! І проте вона тільки робітниця, — фабрична, як сказав би Гілберт, — а він, Клайд, — її начальник… і все-таки вона дуже мила і гарненька.
Він квапливо підійшов до інших дівчат, прийнятих того самого дня, а потім попросив міс Тодд якнайшвидше дати йому відзив про міс Олден: він хоче знати, чи справляється вона з роботою.
У ту ж хвилину, коли він звернувся до Роберти і та у відповідь посміхнулася до нього, Руза Никофорич, яка працювала через два столи від новенької, підштовхнула ліктем свою сусідку і непомітно, поглядом і легким кивком, показала на Клайда і Роберту. Її подруга уважно подивилася на них. А коли Клайд відійшов і Роберта знову взялася до роботи, ця дівчина нахилилась і прошептала Рузі:
— Він уже певний, що вона справиться! — Вона підвела брови і закопилила губу.
І Руза відповіла так тихо, що більше ніхто не міг почути:
— Швидко пішло діло! А раніше він і дивитися ні на кого не хотів.
І обидві, розуміючи одна одну, посміхнулись, ображені вибором Клайда. Руза Никофорич була ревнива.
РОЗДІЛ XIII
Зовсім особливі причини примусили таку дівчину, як Роберта Олден, шукати місця на фабриці "Гріфітс і К°", та ще такого скромного. Як і Клайд, незадоволена своєю сім'єю і своїм життям, вона думала про власну долю з почуттям глибокого розчарування. Батько її, Тайтус Олден, мав ферму недалеко від Більца — містечка в окрузі Майміко, миль за п'ятдесят на північ від Лікурга. З самого дитинства Роберта не бачила нічого, крім бідності. Батько її, молодший з трьох синів Ефраїма Олдена, такого ж фермера, був невдахою; в сорок вісім років він жив усе в тому самому будинку, що його дістав у спадщину від свого батька, — цей будинок був дуже давній і ще за життя діда Роберти потребував ремонту, а тепер став справжньою трухлявиною. Колись цей будинок був чудовим взірцем прегарного смаку, що створив чарівні будинки з гостроверхими покрівлями— прикраса невеликих міст Нової Англії, але стіни його були давним-давно нефарбовані, невистачало багатьох черепиць на даху і кам'яних плит на доріжці, що веде від хвіртки до дверей, і йесь він тепер май такий жалюгідний вигляд, Немовби ладний буй сказати з старечим кашлем: "Так, погані мої справи!"
Внутрішність будинку відповідала його зовнішньому виглядові. Підлоги і приступки сходів розхиталися і відчайдушно рипіли; далеко не на всіх вікнах уціліли віконниці. Меблі,— і стародавні, і пізнішого походження, — всі постаріли і були перемішані в невимовному безладді, яке, зрештою, немає потреби описувати.
Батьки Роберти були класичними представниками американців старого типу, — тих, хто відкидає факти і шанує ілюзії. Тайтус Олден був одним з безлічі людей, які народжуються, живуть і вмирають, так нічого й не зрозумівши в житті. Вони з'являються, проходять навмання життям і зникають в імлі. Подібно до своїх двох старших братів — людей з дуже невиразними, туманними поняттями і уявленнями — Тайтус жив наче наосліп; фермером він став тільки через те, що й батько його був фермером. Жив він на цій фермі тому, що дістав її в спадщину, і залишатися і працювати абияк тут було простіше, ніж шукати щастя десь-інде. Він належав до республіканської партії, бо до нього республіканцем був його батько і вся округа голосувала за республіканців. Йому й на думку не спадало, що може бути інакше. Його політичні і релігійні погляди, всі його уявлення про те, що добре і що погано, були запозичені від навколишніх. Ніколи жодному членові сім'ї не довелося прочитати жодної серйозної, розумної і правдивої книги. Та все ж, з погляду релігійних і моральних умовностей, це були чудові люди, чесні, одверті, богобоязливі і поважні.
Дочка таких батьків, хоч і наділена від природи якостями, що підносили її над навколишнім середовищем, не могла не бути в значній мірі продуктом цього середовища; в її свідомості відображені були релігійні і моральні поняття, що панували тут, — погляди місцевих пасторів та їхніх парафіян. Але при цьому вона мала палкий темперамент і живу уяву, і вже років з п'ятнадцяти нею оволоділа стара, як світ, мрія всіх дочок Єви — від найпотворніших до найпре-красніших: що її краса і чарівність коли-небудь — і скоро, — мов чаклунською і непоборною силою, вразять якого-небудь мужчину або мужчин. І хоч усі дитячі і юнацькі роки їй довелося перебувати серед важкої бідності та нестатків, вона завжди мріяла про щось краще. Хто знає, може, десь там, попереду — велике місто, подібне до Олбені або Утіки… і нове, чудесне життя!