М-с Гріфітс порадилася із своєю економкою, м-с Трюсдейл, потворною, але дуже тямущою, і, знаючи, що чоловік з усіх страв найбільше полюбляє баранячу ногу, замовила баранця. А коли було закінчено добір відповідних овочів і десерту, м-с Гріфітс знову поринула в свої думки: вона думала про старшу дочку Майру, яка вже кілька років тому закінчила коледж Сміта, але досі не вийшла заміж. Причину цього м-с Гріфітс добре розуміла, хоч ніколи не признавалася собі в цьому: Майра була негарна. Ніс у неї був надто довгий, очі поставлені дуже близько одне до одного, підборіддя не настільки округле, як того вимагає приємна дівоча зовнішність. Звичайно Майра здавалася занадто задумливою та серйозною і майже не цікавилась життям місцевого товариства. Вона не володіла також і вмінням поводитися, не кажучи вже про здатність приваблювати до себе мужчин, якою відзначаються деякі навіть негарні дівчата. Мати розуміла, що Майра має надто гострий, надто критичний розум і інтелектуально стоїть вище від свого середовища.
Майра зросла серед розкошів, їй не доводилось клопотатися про засоби до існування, але перед нею стояло інше важке завдання: завоювати собі становище в світі і люблячого чоловіка — дві мети, досягнути яких без краси й принадності було майже так само важко, як жебракові стати мільйонером. Ось уже дванадцять років (відтоді як їй минуло чотирнадцять) спостерігала вона, як весело й безтурботно живуть юнаки і дівчата її кола, а сама вона тільки читала, займалася музикою, завжди була заклопотана тим, як би одягнутися по можливості більше до лиця, та відвідувала знайомих, маючи надію де-небудь, як-небудь зустріти когось, хто зацікавився б нею: це й зробило її сумною, майже озлобленою, хоч матеріально життя її та її сім'ї було винятково благополучним.
Щойно Майра пройшла до себе через кімнату матері з виглядом цілковитої байдужості до всього на світі, і мати роздумувала про те, як би вивести її з цього стану, коли раптом до кімнати влетіла її молодша дочка Белла, що тільки-но повернулася від Фінчлі — багатих сусідів, до яких вона зайшла по дорозі з школи.
Белла зовсім не була схожа на свою сестру — високу, хворобливо бліду брюнетку. Вона була нижча на зріст, але граціозніша і в той же час міцніша. В неї було густе темне, майже чорне волосся, смуглявий оливковий колір обличчя з гарячим рум'янцем, веселі карі очі, що виблискували жадібною цікавістю до всього на світі, гнучке тіло і красиві меткі руки й ноги. Життя вирувало в ній. Вона просто любила все навколо, насолоджуючись життям таким, яке воно є, і тому, на відміну від сестри, нестримно приваблювала до себе всіх — чоловіків, і юнаків, і жінок, старих і молодих, що, звичайно, чудово помічали її батьки. Тут не доводилося побоюватись: свого часу женихів не бракуватиме. Мати вважала, що коло Белли вже тепер упадає надто багато юнаків і дорослих мужчин, і тому поставало питання про вибір для неї підхожого чоловіка. Белла швидко зав'язувала дружбу не тільки з нащадками давніх і консервативних родин, що були представниками верхівки місцевого вищого кола, але також — на превелике невдоволення своєї матері — з синами і дочками сімей, які лише недавно висунулися, і тому значно менше поважних, — з дітьми фабрикантів бекону або консервних банок, пилососів, дерев'яних і плетених виробів, друкарських машинок; усе це були дуже багаті люди, але в Лікурзі їх вважали "вискочками". На думку м-с Гріфітс, Белла з усією цією компанією надто багато танцювала, надто часто відвідувала кабаре і гасала на автомобілі з міста до міста без належного догляду. Але який контраст з Майрою, наскільки легше з молодшою дочкою! І тільки через те, що треба ж було стежити за Беллою, поки вона солідно і з благословення церкви не вийде заміж, м-с Гріфітс хвилювалася і навіть протестувала проти багатьох її знайомств, захоплень і розваг: вона оберігала дочку.
— Де ж ти була? — спитала м-с Гріфітс, коли дочка вбігла до кімнати, кинула книги і підійшла до палаючого каміна.
— Подумай тільки, мамо, — весело почала Белла, не звертаючи уваги на запитання матері.— Фінчлі хочуть відмовитися від своеі дачі на озері Грінвуд. Вони збираються влітку на Дванадцяте озеро, поблизу Пайн-Пойнт, і будуватимуть там нову дачу. Сондра каже, що тепер дача буде біля самої води, не так далеко, як стара. І там буде величезна веранда з паркетною підлогою. І величезний сарай для човнів, — знаєш, містер Фінчлі збирається купити Стюарту моторний човен у тридцять футів завдовжки. Чудово, правда? І Сондра каже, що коли ти дозволиш, я можу приїхати до неї, на скільки часу захочу, навіть на все літо. І Гіл теж, якщо захоче. Це якраз напроти Емері Лодж і готелю "Іст-Гейт", на другому боці озера. А дача Фентів — знаєш, Фенти з Утіки? — трохи далі, біля Шей-рона. От чудово, правда? Просто розкіш! Добре, коли б ви з татом теж надумали збудувати там дачу. По-моєму, тепер усі путящі люди туди їдуть.
Вона говорила не вмовкаючи і крутилася то біля каміна, де палав вогонь, то коло вікон, що виходили на лужок перед будинком, за яким простягалася Уікігі авеню, — там у зимових сутінках уже засвічувалися ліхтарі. Мати не могла вставити ані слова, поки Белла не вичерпала потоку свого красномовства; тоді вона сказала:
— Справді? Ось як! Ну, а як же Ентоні, і Ніколсони, і Тей-лори? Я щось не чула, щоб вони збиралися залишити Грінвуд.
— Ну, звичайно, ні Ентоні, ні Тейлори не переїжджають. Хіба вони можуть рушити з місця? Вони надто старомодні. Не такі це люди, щоб переїхати куди-небудь. Ніхто й не сподівався від них цього. Але все одно, Грінвуд не Дванадцяте озеро, ти сама знаєш. І всі, хто має хоч яке-небудь значення в товаристві, напевно, переселяться на Дванадцяте. Сондра каже, що Кренстони переїжджають у наступному році. А тоді, звичайно, Гаррієти теж переїдуть.
— І Кренстони, і Фінчлі, і Гаррієти, і Сондра! — вигукнула мати Белли, напівсміючись, напівсердито, — я тільки й чую всі ці дні про Кренстонів, про тебе, про Бертіну і про Сондру.
Кренстони і Фінчлі, вискочки, що недавно збагатіли, хоч і мали деякий успіх у лікурзькому вищому колі, але в той же час, більше ніж хтось інший, завжди були предметом найнедоброзичливіших пересудів. Це вони перевели сюди з Олбені "Кренстонівську компанію плетених виробів", а з Буффало — "Електричні пилососи Фінчлі" і збудували величезні фабрики на південному березі ріки Мо-гаук, гігантські особняки на Уікігі авеню і літні котеджі в Грінвуді, миль за двадцять на північний захід від Лікурга. Вони жили на широку ногу, надто напоказ, і це не подобалося багатим аборигенам Лікурга. Ці вискочки одягалися за останньою модою, заводили всілякі новини в автомобільний спорт і в розваги, і з ними нелегко було змагатися тим, хто дотепер, володіючи меншими достатками, вважав своє становище і свій спосіб життя досить тривкими й приємними і не бажав кращого. Словом, Кренстони і Фінчлі аж надто задавали тон і були над міру наполегливі, а через це стали більмой на оці для решти лікурзького "світу".