Далі — Міллер Ніколсон, адвокат з Буффало, років сорока, високий, стрункий, — зовні він вигідно відрізнявся від усіх інших — витончений інтелігент, так само мало схожий на убивцю, як і Клайд, і проте він був засуджений за те, що отруїв багатого старика і потім намагався заволодіти його майном. Дивлячись на нього, Клайд ніяк не міг би подумати, що він учинив такий страшний злочин.
Це був ввічливий, люб'язний чоловік, який першого ранку, помітивши Клайда, підійшов до нього і спитав: — Страшно? — таким ласкавим, співчутливим тоном, що Клайд не міг не відчути цього, хоч від жаху зовсім заціпенів, боявся навіть ворушитися, навіть думати.
Підкоряючись цьому почуттю жаху, усвідомленню, що він загинув, Клайд відповів:
— Так, ніби страшно.
І одразу сам здивувався з свого принизливого признання, і саме через те, що в цій людині було щось підбадьорливе, пошкодував за своїми словами.
— Адже ваше прізвище — Гріфітс?
— Так.
— А моє — Ніколсон. Не бійтеся. Скоро звикнете.
Він усміхнувся блідою ласкавою посмішкою. Але в очах у нього посмішки не було.
— Та ні, не так уже мені страшно, — заперечив Клайд, намагаючись згладити враження від своєї першої, надто поквапної відповіді.
— Ну, тим краще. Не вішайте носа. Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш. Краще намагайтесь якнайбільше наковтатися свіжого повітря. Походіть швидким кроком. Побачите, як це допомагає.
Він відійшов на кілька кроків і почав виконувати різні гімнастичні вправи для рук, а Клайд, усе ще не оволодівши собою, залишився стояти на тому ж місці, повторюючи мало не вголос: "Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш". Справедливі слова, — хіба не відчув він цього в першу свою ніч у тюрмі? Саме так— збожеволієш. Або замучить на смерть повсякчасне споглядання чужих трагедій, їхня страшна, руйнуюча сила. Та чи довго йому доведеться терпіти це? Чи надовго вистачить у нього сил?
Та минув день чи два, і він переконався, що не все в цій Оселі смерті таке похмуре, як йому здалося спочатку; не все в ній є суцільним жахом — зовні принаймні. Справді, незважаючи на близькість смерті, що тяжіла над кожним мешканцем тюрми, тут жартували, сміялися, глузували, навіть грали, сперечалися на всі можливі теми від смерті до жінок і спорту, змагалися в різних відтінках людського дотепу чи його відчутності,— усе це відповідно до досить низького загального рівня розвитку.
Зразу ж після сніданку ті, хто не потрапляв у першу чергу на прогулянку, бралися звичайно до шашок чи карт. Це не означає, що гравці виходили з своїх камер і сідали вдвох за одну дошку чи здавали партнерам карти з однієї колоди: ні, просто тюремник давав кожному любителеві шашок дошку, але без фігур. У них не було потреби. Один з гравців оголошував перший хід: f2—e1. Усі горизонтальні ряди кліток позначалися цифрами, а вертикальні — буквами. Ходи відзначалися олівцем.
Другий гравець, відмітивши на своїй дошці хід противника і вивчивши, як він відбився на його становищі, в свою чергу оголошував: е7—f5. Якщо траплялися охочі взяти участь у грі на боці того чи іншого з гравців, кожному теж приносили дошку та олівець. І тоді можна було почути голос, скажемо, "Коротуна" Брістола, зацікавленого в перемозі "Голландця" Суїгхорта, який сидів через три камери від нього:
— Не раджу, Голландець. Почекай хвилинку, тут можна краще піти.
І гра тривала під крики, насмішки, регіт, суперечки з приводу кожного промаху чи успіху. Так само грали і в карти. Тут теж кожний партнер залишався замкненим у себе в камері, проте інтерес до гри від цього не зменшувався.
Та Клайд не любив карт і не мав задоволення від брутальних балачок, що тривали годинами. Крім Ніколсона, всі навколо вправлялися в непристойних і навіть образливих висловах, які різали його вуха. До Ніколсона його вабило. Через якийсь час йому стало здаватися, що близькість адвоката, дружні розмови з ним під час прогулянки, коли вони потрапляли в одну групу, допоможуть йому стерпіти все це. Ніколсон був найінтелігентнішим, найпристойнішим з усіх в'язнів тюрми. Всі інші дуже відрізнялися від нього: вони або похмуро мовчали, або, — що бувало частіше, — говорили один з одним, але їхні розмови здавалися Клайдові надто похмурими, грубими чи незрозумілими.
Минав другий тиждень його перебування в тюрмі, і завдяки Ніколсону він уже став почувати себе трохи твердіше, але ось настав день, призначений для страти Паскуале Кутроне, італійця з Брукліна, який убив рідного брата за те, що той намагався звести його дружину. Він був ув'язнений в одній з камер біля схрещення коридорів, і Клайд чув, що від страху його розум трохи помутився. В усякому разі, його ніколи не виводили на прогулянку разом з іншими. Але Клайд добере запам'ятав його обличчя, яке бачив, проходячи мимо, — жахливе, схудле обличчя, немовби розрізане натроє двома глибокими борознами — тюремними зморшками горя, — що проходили від очей до куточків рота.
Як і того вечора, коли Клайда було доставлено в тюрму, Паскуале враз почав молитися і молився, невгаваючи, день і ніч. Потім виявилося: його попередили, що він має померти на наступному тижні. Після цього він і почав повзати по камері рачки, цілувати підлогу і лизати ноги Христові на невеликому бронзовому розп'ятті. Кілька разів його відвідували брат і сестра, які недавно приїхали з Італії, і для побачення з ними його виводили в стару Оселю смерті. Але навколо шепотілися, що потьмарений розум Паскуале вже не може сприйняти ніякої родинної розради.
Цілий день і цілу ніч, крім цих годин побачення, він повзав уперед і назад і бурмотів молитви, і ті з ув'язнених, хто не міг заснути і читав, щоб згаяти час, повинні були безперестанку слухати його бурмотіння і постукування чоток, на яких він відлічував незчисленні "Отче наш" та "Ave Maria".
І так без кінця, без кінця-краю, хоч часом і лунав звідкілясь жалібний голос: "О господи, хоч би він поспав трохи!" І знову глухий стукіт земного поклону — і знову молитва, і так аж до передодня страти, коли Паскуале перевели в стару Оселю смерті, де, як Клайд довідався пізніше, відбувалися останні прощання, якщо було з ким прощатися. Крім того, засудженому надавалося кілька годин спокою і самотини, щоб він міг приготувати свою душу до побачення з творцем.