Та коли знову наставала ніч, або коли доводилось провести весь довгий день тільки з сухорлявим, бородатим Краутом або хитрим, метким Сісселсм (вони вічно тинялись поблизу і часто підходили до дверей камери, щоб гукнути до нього: "Як живемо?" і завести розмову про міські події або заграти в шашки чи шахи), Клайд дедалі більше хмурнів і починав думати, що кінець кінцем, мабуть, у нього немає ніякої надії на врятування. Адже він зовсім самотній, якщо не казати про адвокатів, матір, брата і сестер! Від Сондри, зрозуміло, ні слова. Отямившись трохи від першого потрясінйя та страху, вона тепер дещо інакше думала про Клайда; зрештою, може, він убив Роберту і став знехтуваним, жертвою тільки через кохання до неї. І все ж товариство поставилось до нього так вороже, з таким жахом, що вона не наважувалась навіть думати про те, щоб написати йому хоч слово. Адже він — убивця! А тут ще ця його жалюгідна сім'я! В газетах пишуть, що його батьки, які живуть на Заході,— просто вуличні проповідники, і сам Клайд хлопчиком виспівував псалми на вулицях!
Але часом вона мимоволі знову згадувала про його палку, безрозсудну і, очевидно, всепожираючу пристрасть. Як жагуче, мабуть, кохав він її, якщо міг насмілитись на такий жахливий вчинок! І тому вона питала себе, чи не можна буде коли-небудь пізніше, коли вся ця історія вже не буде в центрі загальної уваги, як-небудь обережно, не підписуючись, написати йому? Нехай він знає, що не зовсім забутий, бо він так палко кохав її. Але зразу ж вона вирішувала: ні, ні… батьки її… якщо вони дізнаються або запідозрять… і товариство… і її колишні приятелі… Ні! У всякому разі не тепер. Може — згодом, коли він буде звільнений або… або… засуджений… вона сама не знає. І все-таки вона дуже страждала, хоч яким мерзенним і огидним здавався їй жахливий злочин, за допомогою якого він хотів завоювати її.
А Клайд у цей час ходив уперед і назад по камері або дивився крізь важкі грати вікна на похмуру площу, або читав і перечитував газети, або нервово гертав сторінки журналів та книг, які доставляв йому адвокат, або грав у шашки та шахи, або обідав: Белнеп і Джефсон спеціально домовилися з тюремним начальством (таке було бажання дядька Клайда), щоб його меню складалося з кращих страв, ніж ті, що їх звичайно подають звичайним ув'язненим.
І знову та знову — через те, що Сондра, мабуть, була безповоротно і назавжди втрачена для нього — він думав, чи зможе продовжувати цю, як йому інколи здавалось, майже марну боротьбу.
Але часом, серед ночі або перед світанком, коли вся тюрма стихала, — сни… примарні видіння того, що найбільше страшило його і позбавляло останньої мужності… він зривався на ноги, розширеними очима дивлячись в одну точку. Серце його несамовито колотилось, холодний піт виступав на лобі і долонях. Електричний стілець— десь там, у тюрмі штату. Клайд раніше читав про нього — про те, як умирають на ньому люди… І він починав ходити вперед і назад, і думав, думав… якщо все піде не так, як запевняє Джефсон… якщо він буде засуджений і йому відмовлять у новому судовому розгляді… тоді… Чи не можна тоді як-небудь вирватися з цієї тюрми і втекти? Ці старі цегляні стіни… Які вони завтовшки? Чи не можна все-таки з допомогою молотка, каменя, чого-небудь, що могли б йому принести… хоч би брат Френк, або сестра Джулія, або Ретерер, або Хегланд… якби тільки він міг списатися з ким-небудь із них і умовити їх принести йому щось придатне для цього… Якби добути пилку, щоб перепиляти грати! І потім втекти, втекти, як треба було йому втекти тоді, в тих лісах…
Але як? І куди?
РОЗДІЛ XIX
П'ятнадцяте жовтня. Темні хмари і пронизливий, майже січневий вітер, який зганяє в купи опале листя, а потім раптовими поривами здіймає його, і воно кружляє і мечеться туди й сюди, і здається, що це летять птахи. І, незважаючи на передчуття боротьби і трагедії, що охопило багатьох, незважаючи на те, що в глибині свідомості виникає примара електричного стільця, — який святковий настрій: фермери, лісоруби, торговці заїжджаються сотнями у "фордах" та "б'юїках" — з дружинами, дочками і синами, навіть з немовлятами на руках. Вони зібрались на площі задовго до відкриття суду, а коли надійшла призначена година, скупчились — хто біля воріт тюрми, сподіваючись хоч мигцем глянути на Клайда, хто біля найближчого до тюрми входу в будинок суду: через ці двері повинні були провести Клайда, і тут публіка могла побачити його, а потім і пройти в зал суду. Голуби невесело бродять по карнизах і по краю покрівлі старовинного будинку.
Мейсона оточують його підлеглі — Бертон Берлей, Ерл Ньюком, Зілла Саундерс і молодий бріджбурзький юрист на прізвище Меніго, який недавно закінчив навчання; вони допомагають йому впорядковувати матеріали слідства і давати вказівки та інструкції різним свідкам, що вже зібрались у приймальні прокурора, чиє ім'я стало за ці дні відоме всій країні. А на вулиці, коло суду, лунають вигуки рознощиків: "От горіхи!" "Сосиски! Гарячі сосиски!" "Купуйте історію Клайда Гріфітса з усіма листами Роберти Олден! Тільки двадцять п'ять центів!" (Один приятель Бертона Берлея викрав копії листів Роберти з канцелярії Мейсона і продав їх видавцеві бульварних романів у Бінгхемптоні, а той негайно випустив їх окремою брошурою разом з описом "страшного злочину" і з портретами Роберти і Клайда).
А в цей час у тюремній приймальні сиділи Елвін Белнеп та Рубен Джефсон і з ними Клайд, вдягнений у той самий костюм, який він намагався назавжди поховати у водах Дванадцятого озера. При цьому на Клайді були новий галстук, нова сорочка і нові черевики, — все для того, щоб він з'явився на суді в своєму кращому вигляді, таким, яким він був у Лікурзі. Поруч Джефсон — довгий та худий і, за своїм звичаєм, одягнений абияк, але з тією залізною силою, що проглядає в кожній рисі обличчя, в кожному порусі, в кожному погляді, з силою, яка завжди так вражала Клайда. Белнеп був чепурний, як перший франт з Олбені; на нього припадав увесь тягар попереднього викладу справи на суді і участі в перехресному допиті свідків.
— Дивіться, нічого не лякайтесь і не виказуйте нервування, хоч би там що говорили і робили на суді,—чуєте, Клайд? — мовив він. — Ми будемо з вами весь час, від початку до кінця. Ви сидітимете між нами. Усміхайтесь або зробіть байдуже обличчя, але тільки не сидіть із зляканим виглядом. Проте не треба бути і занадто розв'язним та веселим, бо вони вирішать, що ви ставитесь до всього цього несерйозно. Розумієте, ви весь час повинні справляти враження приємного, симпатичного юнака і поводитись, як належить джентльменові. І ні в якому разі не лякайтесь — це може дуже пошкодити і вам і нам. Адже ви не винуваті,— значить, у вас немає ніяких причин боятись, хоч ви, звичайно, засмучені всім, що сталось. Я певен, що ви прекрасно усвідомили все це.