І ось у призначений день Хегланд, Ретерер, Поль Шіл, Девіс Хігбі (теж хлопець з готелю), Артур Кінселла і Клайд, одержавши свою місячну платню і звільнившись о шостій вечора, зійшлися на розі коло аптекарського магазина, де Клайд спочатку шукав роботу, і веселим, шумливим гуртом рушили до Фріссела.
— Чули, яку штуку викинув учора з нашою конторою один хлопець із Сент-Луїса? — спитав Хегланд, звертаючись до всіх разом, коли вони рушили до ресторану. — В суботу замовляє телеграфом із Сент-Луїса номер для себе і для дружини — вітальню, спальню і ванну кімнату і наказує поставити в кімнатах квіти. Мені зараз розповів Джіммі, номерний клерк. Потім він приїздить сюди з своєю дівчинкою, і вони записуються як подружжя, — зрозуміло? А дівчинка прегарненька, я бачив. Ні, ви слухайте! Прожив він у готелі три дні, наші вже почали позирати на нього скоса — розумієте, обіди до номера і все таке… Потім у середу приходить він до контори і каже, що його дружина їде назад до Сент-Луїса і що йому тепер не потрібний такий номер — вистачить і однієї кімнати, і щоб перенесли його скриню і її речі до нової кімнати, бо жінка має от-от їхати. А скриня, бач, не його, а теж її,— зрозуміло? І нікуди вона й не їде, і знати нічого не знає. А їде він. Наставив усім носа, зрозуміло? І покинув її із скринею без жодної копійки. Зрозуміло? А тепер вони її не випускають з її скринею, а вона плаче та друзям телеграми розсилає. А платити силу грошей треба. Бачили ви таке? Квіти в кімнаті! Троянди! І по шість разів їжу в номер носили, ну й пив він теж, ясна річ!
— Я знаю, хто це! — вигукнув Поль Шіл. — Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже він був ввічливий і говорив занадто голосно. А на чай тільки й дав, що десять центів.
— І я його пам'ятаю, — сказав Ретерер. — Він звелів мені принести всі чікагські газети за понеділок і теж дав тільки десять центів. Він мені ще тоді здавався пройдисвітом.
— Справді, сіли вони з ним у калошу, — сказав Хегланд. — А тепер вони намагаються виправити гроші з неї. Ось як!
— Мені здалося, що їй років вісімнадцять — двадцять, не більше, — вставив Артур Кінселла, який досі мовчав.
— А ти їх бачив, Клайд? — спитав Ретерер; він взагалі взяв шефство над Клайдом і тепер намагався підбадьорити його і втягти до спільної розмови.
— Ні, не пам'ятаю, — відповів Клайд. — Мабуть, мене до них не посилали.
— Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рідкісного птаха. Він такий високий, у довгому чорному англійському пальті, котелок насунутий на очі, і світлосірі гетри. Бачили б ви, як він розгулює, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англійський герцог. Треба тільки вбиратися в усе англійське і розмовляти голосніше, та всіма командувати, — і клюне: кожен повірить.
— Це правильно, — зауважив Девіс Хігбі.— Добра штука англійський стиль. Я б і сам не від того, щоб так одягтися.
Вони двічі повернули за ріг, перейшли одну за одною дві вулиці і, нарешті, всією компанією увійшли до Фріссела. Клайда засліпило яскраве світло, що відбивалося на фарфорі, на сріблі, на обличчях відвідувачів, він був приголомшений гудінням голосів і брязкотом посуду. Ніколи ще, коли не брати до уваги готелю "Грін-Девідсон", він не бував у такому місці. Та ще з такими знаючими, досвідченими хлопцями!
Вони пройшли до столиків, розставлених перед довгим шкіряним диваном, попід усією стіною. Метрдотель, впізнавши постійних гостей— Ретерера, Хегланда і Кінселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хліб і масло. Компанія посідала: Клайд з Ретерером і Хігбі — на дивані під стіною, Хегланд, Кінселла та Шіл — навпроти них.
— Я почну з доброго старого манхеттенського, — оголосив з жадібністю Хегланд, оглядаючи публіку за столиками і почуваючи себе справді важною персоною. Червонуватосмуглявий, з жвавими голубими очима, з темнорудим волоссям, що стояло щіткою на голові, він скидався на великого задирливого півня.
I Артур Кінселла, потрапивши сюди, теж, як і Хегланд, враз пожвавішав і, здавалося, тішився власним величчям. Він демонстративно підсмикнув рукава, взяв у руки меню і, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на звороті, вигукнув:
— Ну, на мій смак, для початку непогано сухе мартіні.
— А я почну з віскі й содової,— урочисто промовив Поль Шіл, вивчаючи тим часом список м'ясних страв.
— Увільніть мене сьогодні від ваших коктейлів, — весело, але рішуче заявив Ретерер. — Я сказав, що не буду сьогодні багато пити, — і не буду. З мене досить склянки рейнвейну із зельтерською.
— Ні, ви тільки послухайте, — висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. — Він почне з рейнвейну! І це він, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоїлося, Томмі? Адже ти, на мою думку, хотів повеселитися?
— Я й хочу, — заперечив Ретерер. — Але хіба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тільки є пити? Сьогодні я хочу бути тверезий, не хочу більш одержувати догани вранці, і не одержу, якщо розумітиму, що роблю. Минулого разу я ледве виліз на роботу.
— Правильно! — підтримав Артур Кінселла. — Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.
— А ти, Хігбі? — звернувся Хегланд до окатого юнака.
— Мені теж манхеттенського, — сказав той і, глянувши на офіціанта, що стояв поруч, спитав — Як справи, Денніс?
— Не можу поскаржитись, — відповів офіціант. — Останніми днями зовсім добре. А як справи в готелі?
— Прекрасно, прекрасно, — весело відповів Хігбі, вивчаючи меню.
— А ти, Гріфітс? Що ти питимеш? — спитав Хегланд.
Він був обраний на церемоніймейстера, щоб стежити за виконанням замовлень, сплатити рахунок, дати чайові, і тепер виконував свою роль.
— Хто? Я? О, я… — вигукнув Клайд, досить-таки збентежений цим питанням.
Адже він ніколи до цієї хвилини не доторкався ні до чого міцнішого за каву чи морозиво з содовою водою і тепер був трохи наляканий веселою розв'язністю, з якою інші замовляли коктейлі й віскі. Звичайно, він не міг зайти так далеко… проте він давно знав з їх розмов, що в такі вечори вони всі п'ють, і не уявляв собі, як можна відстати від інших. Що вони думатимуть про нього, якщо він відмовиться пити? Потрапивши до цієї компанії, він весь час намагався здаватися такою самою досвідченою світською людиною, як і вони. І проте він ясно відчував за плечима ті роки, коли йому безперервно товкмачили про "жахи" пиятики й поганої компанії. В глибині душі Клайд давно вже повставав проти всіх цих текстів і речень, на які завжди посилалися його батьки, і глибоко зневажав за тупість і нікчемність обірвану юрбу нероб і невдах, яких у місії Грі-фітсів намагалися рятувати, — і все-таки тепер він завагався. Пити йому чи не пити?