У той самий час у кількох листах Сондрі він дав волю найпалкішим признанням…
Його люба, його чудесна дівчинка… Він так мріяв уранці четвертого липня приїхати на Дванадцяте озеро… Він безумно жадає знову побачити її! Та на жаль! — писав він також (настільки він і тепер ще не був певний, що робитиме), — деякі обставини в зв'язку з роботою можуть затримати його на день, два чи й три, — він ще не може сказати точно, але напише їй не пізніше як другого числа, коли все остаточно з'ясується. І до того він казав собі: якби тільки вона знала, що за обставини!.. Якби тільки знала! Але й написавши це, — і до того ж не відповівши на останній настійливий лист Роберти, — він усе-таки продовжував казати собі, що це ще зовсім не означає, ніби він розраховує поїхати з Робертою, а якщо навіть і так, — це зовсім не означає, що він збирається вбити її. Ні разу він чесно — чи, вірніше сказати, одверто, сміливо, спокійно — не признавався собі, що задумав учинити такий жорстокий злочин. Навпаки, чим ближче він підходив до остаточного рішення, тим огиднішою і страхітливішою вимальовувалась перед ним ця думка, огидною і майже нездійсненною, і тому ще неймовірніше здавалося, що він коли-небудь це зробить. Правда, в деякі хвилини, — як, звичайно, сперечаючись з самим собою, внутрішньо здригаючись і відступаючи перед усіма страхіттями, якими загрожували мораль і правосуддя, — він думав про те, що можна було б з'їздити на Біг-Бітерн, щоб заспокоїти Роберту, яка
зараз так дошкуляє йому своїми упертими вимогами та загрозами, і отже (знову— відмовка, викручування перед самим собою), ще трохи зволікти, дістати змогу остаточно обміркувати, як же йому бути.
Шлях через озеро.
Шлях через озеро.
Але приїхавши на озеро — чи буде доцільно так зробити, чи ні… як знати. Може, він навіть зуміє переконати Роберту змінити свою точку зору. Адже що б там не казати, а вона, звичайно, робить дуже несправедливо, вона надто багато від нього вимагає. Захоплений згубною мрією про Сондру, він вважав, що Роберта даремно робить таку величезну трагедію із звичайнісінького випадку. Якщо вже говорити одверто, вона опинилася в такому самому становищі, як і Еста. Але ж Еста нікого не примушувала одружитися з нею. А чим Олдени, бідні фермери, кращі від його власних батьків, бідних проповідників? І чого ради так турбуватися про те, що подумають батьки Роберти, — адже Еста зовсім не замислювалась над тим, як це сприймуть її мати та батько?
Щоб там не казала Роберта про його провину, хіба вона сама ні в чому не винувата? Так, звичайно, він намагався спокусити і знадити її, якщо казати правду, — нехай так, але хіба це знімає провину з неї? Хіба вона не могла відмовити йому, коли вже вона була така суворо доброчесна? Та вона ж цього не зробила. А щодо нещастя, яке сталося з нею з його провини, — то хіба він не зробив усього, що міг, аби виручити її? До того ж у нього так мало грошей. І становище в нього таке складне. Ні, вона заслуговує осудження в такій же мірі, як і він. А проте Роберта вперто штовхає його на цей шлях, наполягає на шлюбі, тоді як згодившись піти своїм шляхом, — та чому б їй цього не зробити з його допомогою? — вона врятувала б і його, і себе від усіх страхіть.
Та ні, вона не хоче, — ну, а він не хоче одружитися з нею, от і все! Надаремно вона думає, що зможе примусити його. Ні, ні, ні!
Інколи, впавши в такий настрій, він почував, що здатний на все, що може легко потопити її, і вона сама буде винувата в цьому.
А потім поверталося страхаюче усвідомлення того, що подумають у товаристві і як поведуться, коли довідаються, і що він сам згодом думатиме про себе. І Клайд переконувався, що він, незважаючи на все своє непоборне бажання залишитися в Лікурзі, нездатний діяти, і, отже, повинен тікати звідси.
Так минули вівторок, середа і четвер після останнього листа Роберти, одержаного в понеділок. А в четвер увечері (і його, і Роберту весь час мучили важкі думки) Клайд дістав такого листа:
"Більц, середа, 30 червня
Любий Клайд!
Попереджаю тебе, що коли я не дочекаюся від тебе телефонного дзвінка або листа до полудня п'ятниці, я приїду в Лікург того ж вечора, і всі довідаються, як ти повівся зі мною. Я не можу і не стану чекати й мучитися ані години більше. Мені шкода, що я змушена
піти на такий крок, але весь цей час ти так уперто мовчиш, а субота — вже третє липня, і я нічого не знаю про твої наміри і плани. Все моє життя розбите, і твоє теж буде почасти зіпсуте, але не я одна винувата в цьому. Я зробила все, що тільки могла, аби полегшити тобі цю жертву, і, звичайно, мені дуже важко заподіювати стільки горя моїм батькам та друзям і всім, хто тобі дорогий, так само. Але я жодної години більше не стану чекати й мучитися.
Роберта".
Тримаючи цього листа в руках, Клайд заціпенів, усвідомлюючи, що тепер він безумовно повинен діяти. Вона приїжджає! Якщо він тільки не зуміє заспокоїти її і якось затримати, завтра — другого — вона буде в Лікурзі… Але ж ні другого, ні третього він не може їхати з нею, — тільки після четвертого липня. У святкові дні скрізь буде надто багато народу, їх можуть побачити, впізнати… А тут треба все робити потай. І йому треба ще трохи часу, щоб підготуватися. Тепер він повинен швидко все обміркувати і потім — діяти. Великий боже! Підготуватися. Може, сказати їй телефоном, що він був хворий, чи дуже заклопотаний розшуками грошей, або іще що-небудь подібне до цього, і тому не міг писати… і що, крім того, дядько запросив його на озеро Грінвуд саме на четверте. Дядько! Дядько! Ні, це не годиться. Він надто часто посилався на дядька. І яке тепер має значення для нього або для неї,— чи побачиться він зайвий раз із дядьком. Адже він виїжджає з Лікурга назавжди, так він казав Ро-берті. Мабуть, найкраще — сказати їй, що він їде до дядька, аби якось пояснити йому свій від'їзд: може, тоді він зуміє повернутися сюди, скажемо, через рік. Вона повірить цьому. В усякому разі, він повинен сказати їй щось таке, що заспокоїть її і затримає в Більці хоч би до п'ятого, до того часу, поки він не складе остаточного плану… поки не приготується зробити або одне, або друге… Одне або друге…