Альтруїзин

Страница 4 из 8

Станислав Лем

Тоді легкий теплий подих з металевим тремтінням промайнув цим скляним приміщенням, а голос, наче й тихий, але такий потужний, що прошив мене наскрізь, озвався: Ego sum Eus Omnipotens, Omnisapiens, in Spiritu Intellectronico Navigans, Luce cybernetica in saecula saeculorum litteris opera omnia cognoscens, et caetera, et caetera.

Розмова відбувалася по-латині, але я для зручності наведу тобі її, як зумію, вельможний пане, в перекладі на мову більш уживану. Коли я почув голос машини, як вона назвала себе, то іще більш перелякався, отож продовжити розмову вдалося лише тоді, коли Кляпавцій, повернувшись, зменшив трансценденцію і зредукував всесильність до однієї стомільярдної. Тоді я попросив, аби Ультиматор зласкавився відповісти на запитання щодо Найвищої Фази Розвитку і її страшних таємниць. Однак Кляпавцій сказав, що треба зробити інакше; він зажадав, щоб Онтогельня змоделювала у своїх срібних і кришталевих глибинах істоту, що походила б з квадратної планети, зробивши її водночас говіркою, — і аж тоді почалася справжня розмова.

Оскільки я, — сором признатися, — страшенно хвилюючись, не міг подолати заїкання, Кляпавцій зайняв моє місце перед Остаточним Пультом і почав:

"Хто ти?"

"Скільки разів маю відповідати на те саме запитання?" — роздратовано озвалась машина.

"Мені йдеться про те, чи ти людина, чи робот", — пояснив Кляпавцій.

"А яка, по-твоєму, різниця?" — озвався голос з машини. "Якщо будеш відповідати запитанням на запитання, розмова скоро не скінчиться! — з притиском мовив Кляпавцій. — Ти добре знаєш, про що йдеться! Відповідай!" Я ще дужче отетерів від такого сміливого тону конструктора, але, певне, так і треба було, бо машина сказала:

"Часом люди будують роботів, часом роботи — людей; отож чи думати металом, чи драглистою речовиною — однаково, я можу прибирати довільного розміру, форми й вигляду, а коротко кажучи — так було, бо зараз ніхто з нас уже такими дурничками не займається".

"Так? — відказав Кляпавцій. — А чому ви отак лежите й нічого не робите?" "А що нам робити?" — відповіла машина, а Кляпавцій, стримуючи гнів, сказав:

"Звідки я знаю. Ми ж у нижчій фазі розвитку робимо масу речей".

"Ми теж у свій час робили".

"А зараз уже ні?"

"Ні".

"Чому?"

Отоді змодельований не схотів одразу відповідати, твердячи, що пережив уже шість мільйонів розпитувань, які ані йому, ані тим, хто питав, нічого не дали. Але, додавши трохи трансценденції і покрутивши регулятори, Кляпавцій змусив його відповісти.

"Мільярд років тому ми були звичайною цивілізацією, — сказав голос. — Тоді ми вірили в кіберхангелів, у містичний зворотний зв'язок кожної істоти з Великим Програмістом та інші подібні речі. Та потім з'явилися скептики, емпірики і акциденталісти, які за дев'ять століть дійшли висновку, що Нікого нема і все можливе, принаймні не для вищих істин, а просто — так собі".

"Тобто як — так собі?" — зважився я висловити свій подив.

"Знаєш, бувають горбаті роботи, — відповів голос із машини. — Отож коли тебе мучить горб і скорченість, а водночас ти віриш, що ти такий, бо таким тебе зволив бачити Предвічний і план твоєї скорченості виник серед Його туманних задумів ще до створення світу, тоді легко терпітимеш свій стан. Але коли тобі скажуть, що це сталося лише внаслідок того, що якихось один-два атоми послизнулись і не вскочили на потрібне місце, що тобі лишається, як не вити ночами?"

"Але ж лишається, лишається, — докірливо закричав я. — Адже і горб, і скорченість можна випростати, для цього треба тільки мати високі знання!"

"Та знаю! — понуро мовила машина. — Простакам справді так здається..."

"А хіба це не так?" — здивувалися ми з Кляпавцієм.

"Коли надходить час випростування горбів, — промовила машина, — можливості вже зовсім нещадні! Можна не тільки випростувати горби, а й доточувати розум, робити сонця квадратними, доробляти планетам ноги, продукувати синтетичні долі, значно солодші від справжніх; усе починається безвинно — від кресання кременів, а закінчується будівництвом всемогутниць і всемогутників! Пустеля нашої планети — це не пустеля, а Супербоготрон, у мільйон разів потужніший від цієї примітивної коробки, яку ви збудували; створили його наші прадіди, бо все інше здавалося вже їм надто легким, і хотіли вони з піску крутити думки; вчинили так з мегаломанії, і зовсім даремно, бо коли можна робити все, то вже абсолютно нічого додати до цього неможливо. Розумієте мене, ви, слаборозвинені?!"

"Розуміємо, розуміємо! — сказав Кляпавцій, бо я тільки тремтів. — Але чому ж, замість займатися оживлювальною діяльністю, ви тільки лежите, почухуючись у своєму геніальному піску?"

"Тому що всемогутність стає найусемогутнішою тільки тоді, коли абсолютно нічого не робить! — відповіла машина. — Можна зійти на вершину, але всі дороги з неї ведуть униз! Попри те, що сталося, ми лишаємося цілком порядними особами, отож для чого нам щось робити? Ще наші прапрадіди — просто так, для випробування Боготрону — зробили наше сонце квадратним, а планеті надали форми скрині, перетворивши її найвищі гори в ряд монограм. Так самісінько можна було б поробити всі зірки в клітинку, половину їх загасити, а другу — розпалити, сконструювати істот, населених меншими істотами, так щоб думки велетнів змушували карликів до руху, бути в мільйоні місць одночасно, перемістити галактики в такий спосіб, щоб вони вкладались у приємні для ока візерунки. Але скажи мені, будь ласка, для чого, власне, треба було втілювати котрусь із цих ідей? Що поліпшиться у Космосі від того, що зірки будуть трикутними або на коліщатах?"

"Ти верзеш нісенітниці!!! — страшенно обурився Кляпавцій, а я тільки щодалі дужче тремтів. — Коли вже ви стали богорівними, вашим обов'язком є негайно ліквідувати всілякі страждання, клопоти, нещастя, які мучать подібних вам істот, і почати ви повинні хоча б від своїх сусідів, котрі, як я сам бачив, тільки те й роблять, що розчереплюють одне одному голови! Як ви смієте замість негайно взятися за це, валятися собі серед сміття, колупаючи в носі і втикаючи поважним подорожнім, що шукають мудрості, цукровий льодяник у вухо?!"