Вона, звичайно, не чула, бо вірш "Вечірні мрії" був моїм власним витвором, як я тоді вважала, моїм шедевром. Досі він не зберігся, я пам'ятаю лише дві перші строфи. Думаю, вони закарбувалися у моїй пам'яті тому, що гостя спитала мене, чи знаю я слова тої "пісні". Тоді я тремтячим голосом продекламувала дві перші строфи:
Коли западає сонце
Далеко за небокрай
Я у веселковому сяйві
Знаходжу свій тихий рай.
Сьогодні і завтра забувши,
Тільки минулим живу,
Прекрасні дні учорашні
Вертаються наяву.
Страх як оригінально! До того ж, дванадцятилітня дитина має дуже багато "прекрасних днів учорашніх"!
Продекламувавши, я полегшено зітхнула, але гостя заглибилася у власні думки й не помітила, що я зблідла і покрилася потом. Зблідла я тому, що та мить дуже багато для мене значила. Гостя безтурботно відповіла, що ніколи не чула тієї пісні, але "слова були дуже гарними".
Те, що вона була щирою, безумовно, не надто добре свідчить про її літературний смак. Але для мене це було найсолодшою похвалою, яка лишень випала на мою долю — як до того, так і опісля. Ніщо не могло перевершити цю чудову мить. Я вибігла з дому, надто тісного для моєї радості, я мусила тішитися на відкритому місці, у нестямному захопленні танцюючи під березами і плекаючи в серці спогад про ті слова.
* * *
Можливо, саме це надихнуло мене наступної зими ретельно записати "Вечірні мрії" (горенько — на обох сторонах аркуша) і відправити їх до редакції "Садиби", — американського журналу, який ми передплачували. Якась там плата мені й на думку не спадала. Я навіть не певна, чи й взагалі тоді знала, що людям можуть платити за ними написане. Принаймні, всі мої ранні мрії про літературну славу були вільними від будь-яких меркантильних спекуляцій.
Та, на жаль, редактор "Садиби" не був такий щедрий на компліменти, як наша гостя. Він відіслав вірші назад, хоча я не "вклала марки" для цього, через блаженне невідання про таку вимогу.
На якийсь час мої аспірації були прибиті в зародку. Пройшов рік, перш ніж я оговталася від удару. Тоді я спробувала скромніший політ. Знову переписала мої "Вечірні мрії" та вислала їх до шарлоттаунського "Переглядача". Була цілковито певна, що там їх надрукують, бо, як я думала тоді, та, правду кажучи, й досі — там друкувалися вірші, зовсім не кращі за мої.
Впродовж тижня я снила солодкі сни, у яких мої вірші помістили в "Поетичному куточку", з моїм іменем після них. Коли "Переглядач" прийшов, я з трепетною жадібністю відкрила його. Там не було й сліду "Вечірніх мрій"!
Я осушила чашу поразки аж до дна. Зараз це мені видається дуже кумедним, але тоді це було справжньою трагедією. Я була розчавлена, принижена, змішана з пилюкою, — і не мала жодної надії знову здійнятися. Спалила свої "Вечірні мрії", і, хоча й далі писала, бо нічого не могла з собою вдіяти, більше не посилала віршів до редакцій.
* * *
Але поезії — це не все, що я писала. Дуже скоро після віршів я взялася за оповідання. "Літературний клуб" у "Енн із Зелених Дахів" був навіяний невеличкою пригодою шкільних днів, коли Дженні С.Н., Аманда М.Н. і я писали оповідання на той сам сюжет. Тепер я тільки й пам'ятаю, що то був дуже трагічний сюжет і всі герої потонули під час купання на кавендішському узбережжі! О, як то було сумно! Дженні й Аманда вигадували щось уперше та, ймовірно, востаннє, але я вже мала цілу бібліотеку оповідань, у яких майже всі герої повмирали. Скорботне оповідання "Мої могили" було моїм шедевром. Це була довга розповідь про мандри дружини методистського пастора, яка ховала дитину в кожному місці, де опинялася. Найстарше дитя було поховане у Ньюфаундлені, наймолодше у Ванкувері, а вся Канада усіяна була їхніми могилами. Я писала оповідання від першої особи, змальовуючи дітей та описуючи їхнє смертне ложе і детально цитуючи могильні написи й епітафії.
Тоді була "Історія Флоссі Брайтайс", життєпис ляльки. Ляльки я вбити не могла, але перевела її через усі можливі лиха. Проте дозволила їй щасливу старість із доброю дівчинкою, яка любила ляльку через пережиті нею небезпеки і не переймалася тим, що вона втратила красу.
Нині мої критики кажуть, що гумор — моя сильна сторона. Ну що ж, у тих ранніх оповіданнях небагато було гумору, принаймні, не мало бути. Можливо, я на них витратила усі свої трагічні здібності, залишивши на майбутнє невичерпні поклади гумору. Думаю, що до дітовбивства мене схилила любов до драматизму. У реальному житті я й мухи не скривдила, а думка про те, що зайвих кошенят доводиться топити, була для мене тортурами. Але в моїх оповідання битви, убивства і раптові смерті були на порядку денному.
* * *
Коли мені було п'ятнадцять, я вперше їхала поїздом і це була довга подорож. Я їхала з дідом Монтгомері до Принц Альберта, Саскачеван, де мешкав мій батько, одружившись вдруге. У Принц Альберті я провела рік і ходила там до середньої школи.
Проминуло вже три роки, відколи я страждала після умертвіння "Вечірніх мрій". За цей час мої притлумлені амбіції почали оживати і знову підводити голову. Я заримувала стару легенду про мис Лефорс і відправила його додому, до журналу "Патріот". "Переглядач" для мене більше не існував.
Пройшло чотири тижні. Одного пополудня батько прийшов із екземпляром "Патріота". Там були мої вірші! Це була перша солодка бульбашка у кубку успіху і, звичайно, вона мене сп'янила. При наборі зробили жахливі помилки, через які мені аж мороз пробіг по спині, але ж це був мій вірш у справжній газеті! Мить, коли ми бачимо перше дитя нашого розуму одягненим у чорний друк, незабутня. Має в собі якийсь чудесний острах та захоплення, що приходить до матері, коли вона вперше вдивляється в личко свого первородка.
Впродовж тієї зими надрукували ще й інші мої вірші та статті. Оповідання, яке я написала на конкурс, було надруковане у монреальському журналі "Очевидець", стаття-нарис про Саскачеван — у "Принц Альберт Таймс", а ще передруки та прихильні відгуки з'явилися в кількох виданнях Вінніпега. Коли довготерпеливий "Патріот" надрукував слововиливи про "червень" та схожої тематики, я запишалася, що стала важливою літературною персоною.