Прочитавши цю книжку один раз, я потім зі сто разів її перечитувала. Не думаю, що вона справила на мене добрий вплив. Насамперед, вона викликала в мене жахливий комплекс неповноцінності. Анзонета була настільки безнадійно досконалою, що, як на мене, годі було й намагатися наслідувати її. Проте я спробувала. Вона ніколи не дозволяла собі розмовляти так, як усі інші діти. На будь-яку фразу, хоча б тільки: "Як ти сьогодні почуваєшся, Анзонето?", відповідала цитатою зі Святого Письма або строфою з релігійного гімну. Анзонета чудово знала гімни. Навіть у мить смерті шепотіла таку строфу, що стала її останнім реченням:
Чуєш гомін серафимів?
Йде до нас сестринський дух.
Я не намагалася вдаватися до псалмів чи гімнів у звичайній розмові. Мала досить здорового глузду, щоб розуміти, — мене за таке засміють, та й сумнівалася, чи зрозуміють[48]. Але робила усе, що могла: писала у своєму маленькому щоденнику гімн за гімном, а стиль моїх записів взорувався на фразах Анзонети. Наприклад, пам'ятаю, як я цілком серйозно написала: "Хотіла б я тепер бути на небесах із матір'ю, Джорджем Вайтфільдом[49] і Анзонетою Петерс".
Але насправді я цього не хотіла, лише думала, що повинна б хотіти. Насправді ж я була дуже задоволена власним світом і своїм власним маленьким життям, повним королів і капусти[50].
* * *
Я так детально написала про пригоди та навколишній світ мого дитинства, бо вони справили помітний вплив на розвиток мого літературного хисту. Інше середовище дало б йому інший напрямок. Якби не ці кавендішські роки, не думаю, що "Енн із Зелених Дахів" була б коли-небудь написана.
На питання "Коли ви почали писати?" я відповідаю "Хотіла б я згадати". Не можу відновити у пам'яті час, коли я не писала б або не прагнула бути письменником. Писання завжди було моєю головною пристрастю, центром усіх зусиль, надій і амбіцій мого життя. Я завжди була невтомним маленьким шкрябопером — це могли б засвідчити гори рукописів, досі, на жаль, уже перетворених на попіл. Я писала про всі свої маленькі пригоди, складала описи улюблених місць, життєписи моїх котів, поїздки в гості, шкільні справи, а навіть критичні відгуки на прочитані книжки.
Одного чудового дня, коли мені було дев'ять, я виявила, що вмію писати вірші. Я читала "Пори року" Томсона[51], — тоді саме запопала маленький, чорний, надрукований із жахливими викрутасами екземпляр. Наслідуючи їх, я склала білим віршем "поему", названу "Осінь". Пам'ятаю, що писала я їх на зворотному боці довгих червоних поштових реєстрів. Мені рідко вдавалося роздобути потрібний мені папір, отож ті благословенні старі реєстри були справжньою винагородою. Дідусь тримав "поштове відділення" і тричі на тиждень використані реєстри потрапляли в мої вдячні руки. Уряд не був тоді таким ощадним, як зараз, принаймні, в питаннях реєстрів, — вони мали з пів ярда довжини.
Стосовно "Осені", то я пам'ятаю лише перші рядки:
Осінь настала, на груші та персики щедра,
Ріг мисливця лунає повсюдно,
Бідна підбита куріпка спадає додолу.
Щоправда, не Острові Принца Едварда ніколи, в жодну пору року, не бувало багато груш чи персиків, і я певна, що ніхто тут не чув мисливського рогу, хоча куріпок таки справді стріляли. Але в ті славні дні моя уява оборонялася від неволі фактів. Мисливський ріг та інше були в Томсона, тож мусять бути і в мене.
У той день, коли я це написала, приїхав мій батько, і я гордо прочитала йому свій твір. Він без ентузіазму зазначив, що "це не схоже на поезію". На деякий час його слова мене розхолодили, але, якщо ви маєте в крові пристрасть до писання, то ви практично непіддатні розхолодженню. Відколи я довідалася, що можу писати поезію, я геть усе виливала у віршах. Перейшла на римовану поезію, бо вирішила — тато не зрозумів "Осені", оскільки там не було рим. Написала кілометри віршів про місяці, дерева, зірки, світанки, а ще адресовані моїм друзям їхні життєписи.
Моя шкільна приятелька Елма М.Н. теж була майстринею рим. Ми з нею мали звичку, звісно, непохвальну, сідати разом на старій бічній класній лавці та писати на грифельних дощечках "поезії", тим часом як наш класний керівник марно сподівався, що то ми напружуємо наші здібності над дробами.
Почали ми з акровіршів на наші імена; потім складали присвячені одна одній поеми, у яких гаряче вихваляли одна одну; врешті ми вирішили описати в римах наших учителів з класним керівником включно. Ми вщерть записали свої грифельні дощечки; кожна склала по віршу про кожного вчителя і ще по віршу про класного керівника, в цих останніх працьовито і саркастично описали його залицяння до кавендішських красунь. Ми з Елмою тріумфально порівнювали наші твори, коли класний керівник власною персоною, що стояв перед нами, але спиною до нас, пильнуючи за класом, раптом обернувся і забрав дощечку з моїх паралізованих рук. Жахіття! Я встала, твердо певна, що настав мені кінець. Не знаю, чого він не прочитав того вірша, може, підозрював, що там було, і хотів зберегти обличчя. Хай там як, він віддав мені дощечку, не кажучи й слова, і я сіла, переводячи подих, та стрімко витерла написане, — щоб він часом не передумав. Ми з Елмою так перелякалися, що відтоді раз назавжди відмовилися від краденого задоволення писати разом вірші на бічній лавці.
* * *
Пам'ятаю, — хто й коли міг би про таке забути? — першу похвалу, отриману за мій твір. Тоді мені було близько дванадцяти і я вже наскладала стопку віршів, дбайливо схованих від чужих очей, бо я була дуже вразлива щодо мого шкрябання і не стерпіла б думки, що хтось їх бачив і сміявся з них. Але мені страшенно хотілося дізнатися, що інші про них думають, не з марнославства, а від сильного бажання довідатись, чи неупереджений суддя побачить у них бодай щось добре. Тому я вдалася до маленьких хитрощів. Тепер усе це здається мені смішним, а навіть дещо жалюгідним, але тоді мені видавалося, що я стою перед Страшним Судом. Було б надто сміливо запевняти, що в разі несприятливого вердикту я назавжди б закинула свої мрії, але, безперечно, вони б дещо потьмяніли.
У нас гостювала дама, що була кимось типу співачки. Якось увечері я боязко запитала її, чи чула вони коли-небудь пісню "Вечірні мрії".