Альпійська балада

Страница 36 из 39

Василий Быков

Як тільки вони вибігли з сідловини, Джулія, склавши молитовно долоні, впала навколішки, і губи її квапливо зашепотіли якісь слова.

— Ти що? — скрикнув Іван, але вона не відповіла, а прошепотіла ще кілька слів, і він, дуже накульгуючи, побіг униз. Вона одразу підхопилась і швидко наздогнала його.

— Санта Марія поможет. Я просіт очєн-очєн.

Іван здивувався.

— Облиш! Хто допоможе? Давай хутчій!

Не знаючи, куди податись, і не маючи сили лізти вгору, вони бігли навкоси схилом униз, до улоговини. Сідловина з кручею поки що закривала їх від німців. Бігти вниз було набагато легше: тіло ніби само неслось, аж підгиналися коліна. Хлопець, одначе, не міг уже подолати болю й дуже кульгав. Джулія випереджувала його, але далеко не відбігала й раз у раз оберталася до нього. Те, що вони вирвалися мало не з-під самого носа в німців, очевидно, сповнило її якимсь відчайдушним азартом. Озираючись, вона з надією і радістю бадьоро гомоніла:

— Іваніо, мі будєт жіт! Жіт, Іваніо! Я очєн хотєль жіт! Браво віта![58]

"Ой, рано, рано радіти!" — думав Іван, але не перечив — нехай! Він теж озирнувся й раптом побачив, як у сідловині з’явився перший есесівець. Той спроквола виліз з-за острівця — дебелий, у коротких бриджах, мундир на ньому був розстебнутий, і на грудях біліла сорочка. Ні, він не квапився стріляти, хоча вони й були не дуже далеко від нього і набагато нижче, — він якусь мить оглядав їх нерухомо, а потім залопотів щось тим, які, певно, позаду наближалися до нього, й зареготав. І реготав довго, щось гукаючи навздогін, а тоді спокійно сів собі в сідловині й скинув пілотку. Джулія підскочила до Івана і шарпнула його за рукав.

— Іваніо, Іваніо, смотрі! Он кароші тедеско! Он пустіль нас! Пустіль нас… Смотрі!

Хлопець бачив усе й не міг дотямитись, чого вони не стріляють і не доганяють, а, зібравшись купою, поставали на горі. Котрийсь із них одійшов убік і, замахавши автоматом, почав кричати:

— Шнеллєр! Шнеллєр! Ляуф шнеллєр![59]

— Іваніо, он пускай нас! — на бігу радісно щебетала Джулія. — Мі жіт, мі жіт!

Іван мовчав.

"Що за халепа? Що за жарти? Що вони надумали?" — Голова розвалювалась від здогадів, і він не міг збагнути намірів ворога. Був певен, що тут щось криється, що німці не з доброго дива припинили переслідування, а готують їм ще гірші муки. Але які?

Втікачі добігли до самого дна улоговини, крізь рододендрон продерлися на другий бік — невисокий, пологий косогір і знесилено рушили вгору. Вивітрені піщаники та колючки приземкуватих трав до крові подряпали їм ноги, але вони уже не відчували цього — Джулія то забігала наперед, то верталася, весело поглядаючи на німців угорі. Чим далі відходили вони від сідловини, тим дужче раділа дівчина. Однак його похмурий, занепокоєний вигляд, урешті, не міг не схвилювати її.

— Іваніо, почєму фурйозо? Нога, да? — спитала вона.

— Не нога…

— Почему? Мі будет жіт, Іваніо. Мі убєгат…

Здається, він уже збагнув, у чому річ. Не відповідаючи їй, хлопець підстрибком покульгав укосом, який далі круто загинався вниз і ховав їх від німців. Це було добре, але… Вони вискочили з-за пагорка, і тут Джулія теж збагнула щось і зупинилася. Гори попереду раптом розступилися, поперек їхнього шляху на великому просторі засиніло повітря — внизу лежало похмуре міжгір’я, звідти клубочився, повз угору туман.

Обоє мовчки добігли до скелі й відсахнулися — схил, ніби у прірву, стрімко падав у затуманену безодню, в якій де-не-де сіріли плями нерозталого снігу.

24

Джулія лежала на кам’янистому виступі за кілька кроків до урвища й плакала. Хлопець не втішав її, не заспокоював, а сидів поруч, спершись руками об жорстку, укриту мохом землю, і думав, що, певно, все тут скінчиться. Попереду й праворуч підступала круча, ліворуч починалася стрімка скеляста стіна аж до самісіньких хмар, у сідловині позаду сиділи німці. Вийшла справжнісінька пастка — треба ж отак ускочити! Для Джулії це було особливо боляче, бо розвіялась така несподівана надія вирватися, — тож він і не розраджував дівчини, та й не мав для того слів.

З провалля несло гнилою вогкістю; з розпашілих тіл зникало тепло; довкола в ущелинах, ніби у велетенських коминах, гув вітер; було хмарно й незатишно. Та чому німці не йдуть до них, не стріляють? Стовпилися вгорі у сідловині — ті сидять, ті стоять, оточивши смугасту постать божевільного гефтлінга. Придивившись, Іван зрозумів — вони забавлялися: курили, тицяли в нього цигарками — то в лоба, то в спину, і божевільний із зв’язаними руками в’юном крутився між ними, спльовував, брикався, а вони реготали собі, раз у раз тицяючи в нього цигарками.

— Русе! Ретте![60] Русе! — волав розпачливо божевільний.

Іван прислухався: сволота, що вони там іще коять? Чого вони такі безжальні й жорстокі до своїх і чужих — до всіх? Невже це від душевної ницості й заради розваги?

Здається, вони чогось очікували. Тільки чого? Може, якоїсь допомоги? Нехай, тепер уже не так страшно, тепер очевидна фініта, як каже Джулія; четверта його втеча, буде, мабуть, останньою. Жаль тільки цього маленького дива — цієї стрункої чорноокої щебетухи, щастя з якою було таке п’янке й недовге. Хоча, правда, він і за це вдячний долі, чи, може, випадкові, який звів їх наостанку; тепер, після всього, хоч як це дивно, помирати поруч з нею було все-таки легше, ніж у ненажерливій печі крематорію.

Джулія, здається, виплакалася, не схлипувала, плечі в неї перестали тремтіти, лиш інколи здригалися, мабуть, од холоду. Іван скинув із себе шкірянку й, потягнувшись до дівчини, дбайливо вкрив її. Джулія аж стрепенулася, — видно, пересилила себе, сіла й брудними, подряпаними кулачками почала ретельно витирати заплакані очі.

— Пльохо, Іваніо. Ой, ой, пльохо!..

— Нічого, нічого. Не бійся! Отут два патрони, — показав хлопець на пістолет.

— Нон фортуна Джулія. Фіна. Фіна віта[61] Джулія, — журливо мовила вона.

Хлопець крутився, раз у раз обертався, стежачи за німцями, і серце в нього краялося від безпорадності й розпачу. Перед своїм сумлінням він почував себе відповідальним за її життя — тільки що він міг вдіяти? Коли б хоч трохи приступнішою була круча, але над безоднею навис проклятий карниз, за ним стирчав другий, а дна і не розгледиш у похмурому тумані, навіть вирування потоку не чутно. А ще нога — хіба удержишся на ній при такій крутизні?