Альпійська балада

Страница 33 из 39

Василий Быков

— Може бути… Що ж…

Умить вона щось пригадала і насторожилась.

— Терешкі кольхоз?

— Колгосп, Джуліє. Хіба що?

— Іваніо, пльохо кольхоз?

— Нічого. Колись же покращає. Не вік йому й… поганим бути.

Великою п’ятірнею він скуйовдив її шорстке густе волосся, Джулія випручала голову й, відхилившись, пригладила її.

— Вольос будет болшой. Джулія растьот болшой кароші вольос. Болшой вольос красіво, да?

— Звичайно, — погодився він. — Гарно.

Вона помовчала якусь мить і потім, вертаючись у думках до попереднього, сказала:

— Іван будєт лавораре[50] ферма, плантація. Джулія будєт… Как єто?.. Віртін[51] вілла. Мі дєлат мнього, мнього макі. Как єтот люг!

— Авжеж, авжеж, — замислено погоджувався Іван. Закололо перев’язане коліно, певно, треба було перебинтувати, але не хотілось турбувати дівчину. Він тільки випростав і вільніше поклав ногу в траві, задумано слухаючи, як вона гомоніла поруч, — щиро, любо, з великою ніжністю і мрією.

— Мі будєт мнього-мнього фортуна[52]… Я очєн хочу фортуна. Должєн біт чельовек фортуна. Правда, Іваніо?

— Звичайно, так….

Очевидно, переборюючи сон, вона говорила тихше й тихше, голос її робився чимраз слабшим, і незабаром дівчина змовкла. Іван легенько погладив її й подумав, що треба дати їй відпочити, виспатись, однаково небагато лишилося цієї ночі — першої ночі їхнього щастя. А завтра йти. І хтозна, що приготувало їм оте завтра?..

Хлопець довго вдивлявся в небо — сам на сам з Усесвітом, з сотнями зірок, великих і дрібних, з кривою дорогою Чумацького Шляху через усе небо, і якась невиразна тривога почала витісняти з душі відчуття щастя.

За роки війни він зовсім одвик і мріяти про щастя. Де вже там було жадати щастя, коли всі сили ішли на те, аби якось вижити, не дати себе знищити. Для цього був лиш один засіб — убивати інших. В житті панував безжальний звичай боротьби — знищувати до себе подібних. Навіть хижаки не поводяться так із представниками однакового виду. І задля чого? Задля матеріальної вигоди, задля панування звірячої ідеології, задля владарювання маленької купки над іншими? Проклятий навіки німецький фашизм! Певно, не вистачить у всій твоїй зграї глузду зрозуміти, що не можна будувати своє щастя на великому нещасті мільйонів. Знищуючи інших, ти перед усім витруїш у самому собі здатність радуватися, твоя душа від твоїх же злочинств обросте чорною повстю ворожості, яку разом із тлустим шматком ти прагнеш лишити нащадкам. Але чи схочуть вони взяти цей брудний шматок із твоїх закривавлених рук? Чи не зажадають і вони сонця миру й справедливості після цієї просмерділої трупами ночі, в якій ти десять років тримав світ?

Добре, що недовго лишилося бенкетувати цим людожерам — колись та запанує щастя. Настане час — і люди спізнають справжню волю, кохання й щирість, тільки навряд чи судилося це нам… Люба, довірлива Джулія, вона лине у мріях так далеко, певно, і гадки не маючи, що чекає їх на шляху до Трієста. Вирвавшись із табору, зустрівши кохання в цьому дивовижному раю маків, вона подумала, що все жахливе уже минулось, а попереду тільки радість. Якби ж то! Тим часом хтозна, що чекає їх у недалекому майбутньому: автостради в долині, перейти які дуже нелегко, бурхливі річки, селища. А люди, застави, собаки… Й на додачу до всього — неосяжний сніговий хребет! Як його подолати їм, голим, босим, голодним?

А вона тим часом тихенько спала на боці, підібгавши коліна. Іван підвівся, роздивився, обійшов її і знову сів, уже спохмурнілий та злий, бо дуже хотілось їсти, а головне — боліла нога. Гомілка ніби напухла, давила пов’язка. Хлопець трохи послабив її, помацав — нога палахкотіла жаром, почало лихоманити. Довелось узяти з трави ненависну смугасту куртку й одягтись, але тепер і вона гріла погано. "Бракувало ще захворіти, — подумав Іван. — Що тоді буде? Ні, так не можна! Треба триматися!"

Щось, однак, змінилось у його настрої, Іван відчував це, — неспокій чимраз дужче опановував ним. Добре, що Джулія нічого поганого не передчувала й солодко спала. Він сів ближче і, засунувши ноги під полу шкірянки, якою вкрив Джулію, задививсь у ніч. Знемагав сон, докучало розмірене булькотіння потоку. Мабуть, уже на світанку хлопець не втримавсь і задрімав, уткнувшись обличчям у коліна.

22

Неспокій, який у сні був притих, несподіваним штурханцем озвався в серці. Воно закалатало так шалено, що, здалося, от-от вискочить з грудей. Іван одразу прокинувсь і тієї ж миті почув оглушливий, несамовитий крик:

— Во біст ду, рус? Зі гебен дір брот! Зі габен філє брот![53]

Над лукою потроху світало, сонце ще не зійшло, було незатишно й сіро. Мабуть, насунула хмара, бо гір теж не було видно. Клубочисте пасмо туману, чіпляючись за пониклі зарошені маки, повзло вздовж схилу. Іван рвучко шарпнув із Джулиних ніг шкірянку, дівчина схопилась і злякано промимрила щось, а він, припавши до землі, пильно вдивлявся туди, звідки пролунав крик. За якусь мить хлопець здогадався, що то божевільний, але одразу збагнув: той не сам, з ним люди.

І справді, не встиг Іван кого вгледіти крізь туман, як почув притишений грізний вигук: "Гальтс мауль!"[54] і звичайну німецьку лайку.

Джулія теж почула це, все зрозуміла й кинулась до Івана. Вчепившись за рукав його куртки, вона безтямно витріщилась униз, У сіре місиво туману, серед якого наче метнулись людські постаті. Він ухопив її за руку і навзгинці потягнув до струмка, де було нижче. У другій руці його була шкірянка, колодки залишилися десь у маках.

Обоє мовчки кинулись уздовж струмка вгору.

Іван не випускав пальців Джулії; дівчина ледве встигала за ним і раз у раз полохливо оглядалася. Хлопець шукав очима якогось зручного місця, де б перейти на той бік струмка, — там можна було сховатися в скелях і високих заростях рододендрону. Але потік розгонисто мчав із гір, — ступати у його вир було нерозсудливо.

"Добре, що хмара! Добре, що хмара!" — стукала в Івановій голові думка. Прудкі клоччя туману поки що трохи приховували їх від німців, які були десь зовсім близько. "Клятий божевільний, чому я не вбив його? Всі вони одного поріддя — і розумні, й божевільні. Іще одна зрада! Чи не остання?…" — розпачливо думав Іван і безжально тягнув Джулію вгору. Вони вже минули коліно струмка, вихопилися на берег, далі була відкрита місцевість. Хлопець упав, підхопився, важко сопучи, глянув униз — туман помітно рідшав, уже стало видно далекі брили серед маків, острівець, де його вчора надибав божевільний. І тоді, крізь туманну імлу, він угледів кількох німців, — нешироким ланцюгом, розбрівшись по луці, вони зближалися до острівця.