— Я повернусь, як твій батько, — сказав він.
На очах Фатіми з'явилися сльози.
— Ти плачеш?
— Я жінка пустелі, — відповіла вона, ховаючи обличчя. — Та насамперед я просто жінка.
Фатіма вернулась до себе в шатро. Трохи згодом зійшло сонце. Вона зайнялась домашніми справами, які робила роками. Та все змінилося. Тепер, коли юнак залишив оазу, вона вже не буде такою, як учора. Оаза не буде тим місцем, куди прибувають мандрівники, щоб відпочити серед п'ятдесяти тисяч пальм і трьохсот джерел. Відтепер оаза стане для неї пусткою.
Відтепер важливішою стане пустеля. Вона вдивлятиметься в неї щовечора, щоб відгадати, яка зоря веде юнака до скарбу. Вона посилатиме за вітром свої цілунки, сподіваючись, що вітер торкнеться юнакового чола й розкаже йому, що вона живе чеканням, чеканням свого чоловіка, відважного шукача скарбу. Відтепер пустеля означатиме одне — надію на його повернення.
— Не думай про те, що залишив, — сказав юнакові Алхімік, коли вони вирушили верхи через піски. — Все закарбовано у Світовій Душі й збережеться там навіки.
— Чоловіки мріють не стільки про від'їзд, скільки про повернення, — мовив юнак, який уже знову звик до пустельної тиші.
— Якщо знайдене тобою складається з чистої матерії, воно ніколи не зникне. І ти колись до нього повернешся. Якщо ж воно було тільки світлою миттю, спалахом зорі, то, повернувшись, не побачиш нічого. Але він був, цей спалах, і вже заради цього варто жити.
Старий говорив мовою алхімії. Але юнак знав, що він мав на увазі Фатіму.
Було важко не думати про те, що він залишив. Своєю монотонністю пустеля спонукала до видінь. Юнак усе ще бачив пальми, джерела й обличчя коханої дівчини. Бачив Англійця у його лабораторії й погонича верблюдів, який був учителем, сам того не знаючи. "Мабуть, Алхімік ніколи не кохав", — подумав юнак.
Алхімік із соколом на плечі їхав попереду. Птах добре знав мову пустелі й щоразу, коли вони зупинялися, вилітав на пошуки здобичі. Першого дня він приніс зайця. Другого — двох пташок.
Вночі вони вкривалися рядном, не ризикуючи розводити вогонь. Ночі в пустелі були холодними й ставали дедалі темнішими зі зміною місячної фази. Тиждень вони просувалися, не розмовляючи, — обговорювали лише найнеобхідніші заходи безпеки. Війна продовжувалась, і часами вітер доносив до них солодкий і нудотний запах крові. Бої велися поблизу, й вітер нагадував юнакові, що Мова Знаків говорить і про те, чого не помітили очі.
На сьомий день Алхімік вирішив стати на ніч раніше ніж завжди. Сокіл полетів шукати здобич, а Алхімік подав юнакові флягу з водою.
— Ти майже закінчив свою подорож, — сказав Алхімік. — Я радий, що ти не зрадив своїй Леґенді.
— Але ви постійно мовчали, — здивувався юнак. — Я думав, ви навчите мене своїх секретів. Недавно я їхав пустелею разом із чоловіком, який мав книги з Алхімії. Але я нічого з них не навчився.
— Навчитися можна лише одним способом, — відповів Алхімік. — Через вчинки. Всього, що потрібно, ти вже навчився під час подорожі. Залишилась тільки одна річ.
Юнак хотів довідатися, що ж це таке, але Алхімік вдивлявся у небокрай, шукаючи оком сокола.
— Чому вас звуть Алхіміком?
— Бо я алхімік.
— А що сталося з іншими алхіміками, які старалися добути золото і не змогли?
— Вони шукали тільки золото, — відповів його попутник. — Шукали скарбу, не бажаючи прожити Леґенду.
— Що ще потрібно мені знати? — запитав юнак.
Але Алхімік далі дивився на обрій. Нарешті сокіл повернувся з харчем для них. Вони викопали яму й розпалили вогонь у ній, щоб не було помітно відблисків полум'я.
— Я алхімік, бо так мені судилося, — сказав він, готуючи їжу. — Я навчився цієї науки від діда, а той від батька й так далі, від самого початку світу. Всю суть Архитвору тоді ще можна було записати на грані смарагда. Але люди відмовилися від простих речей і почали писати трактати, аналізи й філософські праці. Їм почало здаватися, що вони знають кращий шлях. Однак Смарагдова Табула існує й досі.
— А що написано на Табулі? — хотів довідатись юнак.
Алхімік почав щось креслити на піску. Юнакові пригадався старий король і майдан, де вони зустрілися; здалося, що все це було дуже давно.
— Ось що написано на Смарагдовій Табулі, — скінчивши, сказав Алхімік.
Юнак спробував розібрати знаки, написані на піску.
— Це код, — зітхнув він розчаровано. — Наче у книжках Англійця.
— Ні, — заперечив Алхімік. — Це мов політ двох яструбів; його не збагнути тільки розумом. Смарагдова Табула — це прямий вихід до Світової Душі. Маги розуміли, що наш земний світ — лише образ і подоба Раю. Його існування свідчить про існування іншого, досконалого світу. Бог сотворив Землю, щоб люди через видимі речі могли збагнути його невидиме духовне вчення й чудеса його премудрості. Ось чому навчитися чогось можна тільки через Вчинок.
— Чи зрозумію я Смарагдову Табулу? — запитав юнак.
— Якби ти був у алхімічній лабораторії, міг би там шукати шляхи до розуміння Табули. Але ти — в пустелі. Тому занурся у неї. Пустеля тобі допоможе збагнути світ; зрештою, не тільки пустеля, а будь-що на Землі. Можна споглядати звичайну піщинку, і вона відкриє всі чудеса Творіння.
— А як мені зануритись у пустелю?
— Слухай своє серце. Воно все знає, бо вийшло зі Світової Душі й одного дня туди повернеться.
Ще два дні вони мовчки їхали пустелею. Алхімік став значно обережнішим, бо вони наближались до району найлютіших боїв. Юнак постійно слухав своє серце.
Це було нелегко; серце, яке раніше мовчало, тепер почало ділитися почуттями. Іноді воно годинами виливало тугу, іншим разом було таке зворушене картиною сходу сонця, що юнак не міг стримати сліз. Серце билося швидше при згадці про скарб і повільніше, коли він зачаровано вдивлявся у безмежний обрій. Але воно ніколи не затихало, навіть коли юнак з Алхіміком поринали у мовчанку.
— Чому треба слухати серце? — запитав юнак, коли вони зупинилися на нічліг.
— Бо де серце, там і скарб.
— Але ж серце в мене надто збаламучене, — заперечив юнак. — Воно повне мрій і емоцій, а ще палає пристрастю до жінки. Не дає мені спати ночами, коли я думаю про неї.
— Це добре. Твоє серце живе. Слухай, що воно говорить.