На Мальті ми, пригадую, покуштували кави —
Паші Мурат і Мустафа її п'ють для забави,
Як і всі турки... Нам же без бридоти
Не личить цю отруту навіть нести біля рота,
Щоб не поганити весь християнський рід.
Замовимо щось ліпше на обіді
Мало минути сто років, перш ніж вийшла книжка під назвою "Pragmatographia de legitimo usu" цей турецької амброзії, тобто опис правильного вживання турецької кави". І ось уже Чарториський пише комедію під назвою "Кава", і вже діють "кафехаузи" за Залізною брамою, а Йоганн Себастьян Бах складає на честь кави кантату. Варто прочитати, що писали про каву люди XVII століття — Вольтер, Дідро, Руссо, Мармонтель, Лесаж, Грімм — завсідники кав'ярні "Режанс", яка після них приймала в себе ще багато поколінь літераторів і існує понині. Коли на столах письменників запарували перші чашки кави, бракувало слів, щоб висловити захват перед дивовижними якостями напою. Кава давала насолоду, звеселяла, збуджувала дух, тамувала біль. Згодом Мішле оспівав великий і благодійний переворот: "Кава повалила шинки, ганебні шинки, де за царювання Людовіка XIV серед винних бочок і вуличних дівок шаленіла молодь... Відтоді як з'явилася кава, менше лунало по ночах п'яних пісень, менше чоловіків лежало у вуличних канавах. Міцна кава із Сан-Домінго, яку пили Бюффон, Дідро, Руссо, додавала ще більше жару душам і без того гарячим, і в цьому темному напої вже виблискували вогні 89-го року".
Цю ж таки каву прихильники Французької революції пили по всій Європі. У Веймарі в домі Шіллера з благоговінням зберігають чашку, в якій дружина поета подавала "чудесний дар Аравії щасливої". Бальзак творив лише завдяки каві, в його стилі відчувається збуджувальна дія цього напою. І про Бальзака було сказано: прожив п'ятдесятьма тисячами чашок кави й помер від п'ятдесяти тисяч чашок кави. Здається, що ці цифри трохи занижені.
По двох століттях повсюдного вжитку, увійшовши в звичай, кава дещо втратила від початкової слави, але свої чудові якості зберегла. Навіть вино не може з нею суперничати. Кава не стає між нашою думкою і дійсністю, не порушує механізму нашої уяви, не ошукує наших відчуттів. Вона лишає нам цілковиту незалежність, тільки посилює витривалість при напруженні думки, а думка під її дією стає легкою, її ніщо не зв'язує, кава знімає втому і все, що та з собою приносить: апатію, сумніви в своїх силах, прикрощі з приводу очікуваних перешкод і труднощів. Декотрі мають такий же ефект від чаю.
Чай привіз до Європи в 1610 році корабель голландської остіндської компанії, і протягом життя одного покоління він завоював майже весь континент. Джозеф Аддісон і Ричард Стіль подбали про його славу в літературних колах Англії. Чарлз Лемб обожнював чай, немов справжній китаєць. У Китаї чай ввійшов у поезію вже у восьмому столітті й відтоді лишився одним з найдивовижніших джерел поетичного натхнення. У Китаї та в Японії він є чимось більшим, ніж напій, він символ, довкола якого створено традицію, встановилися звичаї, чаю приписують вплив на естетику й на етику. Поет Лу Ю склав тритомну "Святу книгу чаю" — повний кодекс заварювання і вживання, де бачимо ту ж гармонію і порядок, що панують у Всесвіті. Кава і чай поділили між собою світ: Китай, Японія, Індія, Росія — це оплот чаю, а на Заході вірність йому зберегла лише Англія. Кава ж панує на Близькому Сході, в усій Західній Європі, в обох Америках, у мусульманській частині Азії, в Африці.
Ось уже півтора століття, як тютюн став незамінним супутником письменника у його роботі, що дало привід одному пуританському критикові в Англії висловити підозру, чи не в цьому криється причина поступового зникнення геніїв. В його звинуваченні ожили прокляття, що падали на тютюн ще двісті років тому, а вперше прозвучали наприкінці XVI століття, коли він тільки починав поширюватись у Європі. Його піддавали анафемі папи; проповідники погрожували усім, хто "смокче смердюче диявольське зілля", пеклом, де вони будуть кіптюжитись у тютюновому диму; указами королів та парламентів накладалися суворі заборони, визначалися міри покарання: затяжка з люльки чи заправка в ніздрі пучки тютюну могли людині дорого обійтися.
Особливо літературі не провіщала нічого путнього заморська трава:
Людський мозок ти псуєш,
Жити добре не даєш,
Лиш примари насилаєш,
Розум димом застилаєш,—
лаялась горілка у поемі "Суперечка тютюну з горілкою", виданій 1636 року. А Зиморович навіть з тютюнового диму звив порівняння:
Досить димом тютюновим мозок отруїти,
Зразу станеш, мов дурний і несамовитий...
Ще в XIX столітті тютюн викликав огиду: Гете терпіти його не міг у своєму оточенні, Бальзак виголошував проти нього гучні промови. В цьому неабияк бував винен і сам тютюн — іноді він виявлявся і справді нестерпним. Особливо різні "місцеві" тютюни, бозна-яких гатунків і невміло оброблені, викликали суворий осуд, а письменники примушували палити цю гидоту своїх персонажів, які стояли на найнижчих щаблях суспільної драбини: відставних солдатів, розсильних, конюхів, що не заважало їм самим вступати тим часом в оборудки з контрабандистами. Міцкевич, який звик до куріння, вже не міг обходитися без чубука і благав приятелів дістати йому турецького тютюну.
У той час як у Круассє Гюстав Флобер, наче паша, огортав себе клубами диму, палячи люльку, Жорж Санд у Ноані вражала всю округу своєю сигарою. Так емансиповані жінки зробили з тютюну ще один символ своєї незалежності. З тією ж метою палила сигари і наша Жмиховська. А хто з письменників нюхав тютюн? З соромом зізнаюсь, що не знаю. Можливо, поети станіславської епохи, оскільки король Станіслав роздавав праворуч і ліворуч гарні табакерки на зразок тієї, що в "Пані Тадеуші" успадкував від батька Підкоморій, можливо, Олександр Фредро, старий вояк Наполеона,— у таких, як він, нюхальний тютюн був у пошані.
Наш час лишив уже далеко позаду суперечки й перемови про тютюн, і нині цей останній наповнює своїм димом робочий кабінет майже кожного письменника. Люлька в зубах або сигарета, з недбалою витонченістю затиснута між вказівним та середнім пальцями, належить до улюблених атрибутів в іконографії письменників, що поширювалася з допомогою фотографій, карикатур, кінофільмів. У французів часто зустрічаються зображення письменників з половиною сигарети в куточку рота й стрічечкою диму, який примушує примружувати очі, від чого обличчя складається в гримасу, іноді іронічну, іноді скорботну. Так полюбляють зніматися запеклі курці. Про декотрих із них ходять легенди, як, скажімо, про Поля Валері, що лякав своїх слуг густими клубами диму, які випливали з-під дверей його кабінету, або про Леона Поля Фарга, якого ніхто ніколи не бачив без сигарети.