Вино дає політ, ясність думки й ту особливу радість, яка творить гармонію, злагоду, приємність. Благодіяння вина у літературі великі, а шкода, ним завдана, незначна, тому що навіть відчайдушні пияки відчували на собі благотворну дію його живлющої сили. Не пощастило з ним лише безталанному Еразмові Роттердамському, який, маючи хворі нирки, вбив собі в голову, що вино його вилікує. Склянка доброго вина, випита в час творчості, розсіює морок, розпалює уяву, окрилює думку — починають буяти метафори, розгортаються широкі розгалуження найнесподіваніших асоціацій; приклад тому Честертон. Приклад і Ромен Роллан, котрий у бургундському знову знайшов юнацький запал, заглушений роками проповідництва, створивши іскристий твір — "Кола Брюньйон".
Анатоль Франс мав звичку, сідаючи за щоденний фейлетон для газети "Temps" ("Час"), ставити на письмовий стіл графин з вином і припадав до нього під час роботи, до якої не був особливо прихильним. Якось із ним трапився казус: помилково замість вина він дістав з буфета графин з коньяком. Перше, ніж почати роботу, випив скляночку золотавої рідини. І впав у відчай: що стане з фейлетоном, коли міцний напій почне діяти? Та вже не було часу роздумувати над цим. Почав писати. Перо літало по сторінках, немовби його несло вихором. За годину фейлетон був готовий, його забрав хлопчик-посильний з друкарні, а Франс ліг спати. Назавтра в редакції йому сказали, що Ебрар, головний редактор, хоче його бачити. Стукаючи в двері його кабінету, Франс був певен, що вийде звідти звільненим, а вийшов з підвищеною платнею. То була винагорода за натхнення, якого від нього не чекали.
Можливо, це єдиний випадок, коли коньяк мав змогу зробити літературі цінну послугу. Загалом же він нарівні з горілкою завдав багато бід. Скільки талантів потонуло в чарці! У школі Пшибишевського пияцтво було заповіддю (ясна річ, сатани) і дорогою до слави, чудовим засобом для снобів та графоманів забезпечити собі становище в літературі літрами випитої горілки. Хто бачив Пшибишевського в останні роки його життя, цю жалюгідну постать, що немовби зійшла зі сторінок романів Достоєвського, сльозливого п'яничку, в якого трусились руки і який ліз із освідченнями, поцілунками, щось недоладно белькотів; хто читав "Царство скорботи", написане в той сумний період його життя, коли довелося шкодувати за змарнованими зрілими роками, книжку, яка вражала неохайністю і безглуздям,— той міг бачити яскраву картину розпаду таланту, що покотився по непевному шляху. Алкоголіки такого роду знайдуться в літературі XIX століття будь-якої країни. Вони були горем своєї епохи. Від них ішли нісенітні ідеї, облудні почуття, занепадницькі настрої, безпорадний стиль і зубожіння мови. Лише Верлен був винятком. Верлен, отруєний абсентом, все ж до кінця зберіг іскру вищого духу, яку він так непростимо занапащав у собі.
Крім звичайних п'яниць, в алкоголі шукають порятунку і таланти, які або вичерпали себе, або стомились і сподіваються знайти в ньому стимул. Цілком очевидно, що нічого значущого тут не виникає, все це лише самообман і видимість, ілюзія творчої сили. До алкоголізму найчастіше вабить у періоди депресії, під час відчаю, яким був початок сорокових років, час варшавської богеми, або ж в епохи безплідні й безсилі. Одначе поети, помістивши в свій герб чарку, намагаються перетворити її в таємничу чашу Грааля. Пшибишевський у "Моїх сучасниках" намагається довести, що алкоголізм споріднений з містичним трепетом. Варшавська богема вбирала своє пияцтво в жрецьке вбрання — це мало бути чимось на зразок посвячення в таїнство, що наділяло душу ясновидінням.
Такими були poetes maudits. Ця назва дуже поширилась у другій половині XIX століття і зробилась ніби титулом, що свідчило про належність до певної суспільної групи. Ніщо так не прославляло поета, як життя поза нормами, підозріла поведінка, конфлікти з поліцією. Хто не мав щастя бути апашем, міг бодай валятися в канавах. Місяць, проведений у лікарні чи санаторії, дорівнював високій нагороді.
Бувають серед письменників і наркомани. Морфій, кокаїн, опіум, пейотль спочатку збуджували їхню цікавість, потім ставали необхідними для піднесення духу, екзальтації, створення поетичних видінь, сліпучих барв і блиску. Хоча до списку наркоманів внесено імена Бодлера і Квінсі, а нині Олдос Хакслі виступає апостолом мескаліну — алкалоїду пейотля — і бачить у ньому шлях до нових видінь, до нових ідей і до нових горизонтів, усе-таки в цей отруєний потойбічний світ передусім прагнуть особистості слабкі, з плутаниною в голові, з розхитаною нервовою системою, з виснаженою уявою або ж суб'єкти декадентського типу, які живуть у твердій певності, що належать до останнього покоління людства. Немислимо уявити серед наркоманів письменників на зразок Софокла, Шекспіра, Гете — такі натури не захочуть себе одурманювати заради придбання фальшивих, крадених видінь і відчуттів, вони ніколи б не пожертвували повнотою і ясністю розуму, бо ж з нього черпають усе найкраще, дійсність має для них таку цінність, таку чарівність, що навіть те, що доводиться з неї віддавати годинам сну, видається їм прикрою втратою.
Важко знайти письменника без дивацтв і уподобань. Під час роботи, коли потрібна увага, свіжість думки, пам'яті, корисне все, що може їх зміцнити. Шіллер, працюючи, тримав ноги в холодній воді, а Бальзак нібито іноді працював босоніж, стоячи на кам'яній підлозі; Байрон вживав лауда-нум, Прус нюхав міцні парфуми, Якобсен — гіацинти, хтось іще — гнилі яблука. Ібсен, котрий, до речі сказати, не нехтував чарку, під час роботи шматував непотрібні папери й газети. Руссо збуджував свою думку, стоячи на сонці з непокритою головою, а Боссюе працював, сидячи в холодній кімнаті й закутавши голову в хутра. Всі ці прийоми кожному підказав власний інстинкт, і, на думку фізіологів, усі вони викликають потужний приплив крові до голови, що необхідно при творчій роботі. Якщо це справді так, то найліпше чинив Мільтон, тому що диктував, лежачи на низькій софі і звісивши голову майже до підлоги.
Каву відкрили коптські ченці. Певної пори їм належало протягом сорока годин поспіль читати молитви, вони боролися зі сном, проте часто-густо перемога була не на їхньому боці. Аж одного разу котрийсь із ченців звернув увагу на те, що кози, які об'їдали плоди невідомих кущів, виявляють незвичайну жвавість. Почали збирати ці ягоди, гризти їх, підсмажувати, врешті, пити настояний на них відвар. Це була кава. Араби кепкують з цієї історії, батьківщиною кави вони вважають Йємен. Спершу каві довелося витримати сильне гоніння з боку мусульманства. Та незабаром до неї вияьлено терпимість, а ще пізніше вона здобула фанатичних прихильників. До Європи кава потрапила досить пізно. У турецькому таборі під Віднем якийсь Кульчицький, солдат польського короля Яна Собеського, знайшов кілька мішків кави й заснував у Відні першу в Європі кав'ярню. Донині там відзначається ця знаменна дата. Одначе шляхетським піднебінням кава не припала до смаку. Анджей Морштин, перший, хто в польській літературі згадав про каву, говорить про неї з відразою: