За веселим і трохи легковажним фасадом криються речі важливі й гідні похвали. Читач чекає від письменника величі духу, шляхетності, відваги, справедливості, енергії, доброти, сердечності — тобто чеснот, які для людства є ідеалами, і творче слово служить цим ідеалам уже багато тисяч років.
Не лише найвідоміші шедеври, але й твори більш скромні відповідають цим вимогам в усі епохи і для всіх рас. Не було прикладу, щоб народ зробив об'єктом своєї гордості й своєї любові літературний твір без честі й віри,— Аретіно завжди вважався пройдисвітом, навіть, або точніше, в часи, коли перед його пером тремтіли королі.
Не маючи можливості спостерігати авторів у житті, читач намагається розгледіти їх у книжках, під час публічних виступів. У своїй творчості письменники, за небагатьма винятками, бувають кращі, ніж у житті, кажу — за небагатьма винятками, тому що зустрічаються вперті диваки на зразок Стендаля, який переконував усіх, що він цинік і розпусник, тоді як насправді був людиною доброчесною і шляхетною. Міцкевич у своєму вірші висловив загальну істину: "Прожити добре день буває важче, ніж книжку написати".
Література завжди виконувала свою високу місію — допомогти людині подолати свої слабкості й вади. Це не пов'язано ні із звичаями, ні з етичними принципами, притаманними тій чи іншій епосі, бо письменники надто часто вступали в боротьбу із звичаями та принципами своєї епохи, якщо останні перебували в суперечності з вищим моральним законом. Письменників за це переслідували: їхні книжки спалювали на вогнищах, їх самих судили, і лише згодом нащадки пересвідчувалися, що жертви їхні служили добру, а не злу. Людська совість завжди мала в письменниках гідних виразників. Довкола певних ідеалів, як свобода й справедливість, згруповано неперевершений ансамбль літературних творів — гордість і предмет шанування багатьох віків. Починаючи від "Іліади", де стільки співчутливих гекзаметрів присвячено гіркій Людській долі, де безсмертним блиском сяє нічна бесіда Ахілла з Пріамом, саме співчуттям позначені найвищі сторінки європейської літератури, і таким же живодайним джерелом вирує це почуття в усіх літературах Сходу.
Є певний внутрішній голос — письменник чує його в години творчості. Це голос перестороги й наказу. Письменник закидає тенета слів у людську річку, яка тече в невідоме завтра. Ті, хто потрапляє в ці тенета, розповідають про свою долю, оповідь може на хвилину розважити і тут-таки забудеться, а може жити в пам'яті багато років або навіть все життя. Змінить погляди, знищить або вдихне віру, насторожить, оживить надію або вкине у розпач. Створені письменником образи йдуть у світ, зміщуються з юрбою людей, які існують насправді, служать прикладом, взірцем, повчанням, пересторогою. Почуття відповідальності за створювані душі перед душами тих, хто їх сприймає, у великих письменників таке могутнє, що кидає на своїх творців відблиск святості.
Думка, яка виробляється в письменника під впливом його творів, може навіть змінити характер їхнього творця: боягуз засяє громадянською мужністю, людина слабка виявить твердість, зідчує всю вагомість слова "батьківщина", яке досі було для неї всього лише стилістичною прикрасою. Коли у письменника не вистачає сил зберегти свою гідність, йому допоможе віднайти її суспільство, пов'язане з його іменем. І в цьому полягає найвища допомога, якої тільки можна чекати від свого прихованого союзника.
СЛАВА І БЕЗСМЕРТЯ
Не буває письменників, котрі не мріяли б про славу. Лише в середні віки зустрічалися безіменні книги, автори яких, себе не називаючи, врешті зверталися з молитвою до Бога або з проханням до читача, щоб він про них не забував у своїх молитвах. Гуманісти воскресили й навіть перевершили прагнення слави, яке було в письменників античності, і перший з їхньої блискучої плеяди, патрон гуманізму Петрарка, здобув собі гучну славу ще за життя.
Увінчання поета лаврами, яке відбувалося в Римі, спричинило небачені урочистості. Це було в період занепаду Вічного міста, коли папа перебував у Авіньйоні. Вулиці були занедбані, церкви розвалювалися, заростали травою. І ось цей морок осявався сліпучим снопом світла, коли на Капітолії вшановували поета, нагадуючи варварському світові, що праця творчого духу — то найвищий тріумф. В Ареццо, де народився Петрарка, місцеві власті показали йому його дім, що став місцем паломництва. У Бергамо один золотар, у якого зупинявся Петрарка, наказав покрити позолотою кімнату, де поет ночував. Цапи, імператори, королі, титулована знать запрошували його до своїх маєтків, листувалися з ним, охоче спілкувались. У Венеції він сидів праворуч дожа. Люди приходили здалеку, аби його побачити.
Така слава не здобувається тільки заслугами чи геніальністю. Це наслідок різноманітних заходів, які вимагають постійної уваги. У листах Петрарки є докази цього, він умів популяризувати себе, щоправда, не втрачаючи при цьому власної гідності, і вмів використовувати друзів, не порушуючи межі добропорядності. І все ж іноді йшов на компроміси, наприклад, жив при дворі жорстоких і підступних Вісконті, чого йому не міг подарувати його вірний Боккаччо. У пізніші віки багато гуманістів зрівнялися славою з Петраркою, а Еразм Роттердамський, мабуть, навіть перевершив його. В свою епоху він був значною постаттю, листуванням з ним пишалися папи, королі, кардинали. Гуманісти, вміло розпоряджаючись здобутою славою, дотримувались заповітів древніх — Ціцерон багатьох міг дечого навчити. У Стародавньому Римі перед літературним твором не стелився широкий шлях. Поширюваний в рукописних копіях, він або вимагав від автора матеріальних витрат, вельми значних, або ставав жертвою переписувачів, котрі гналися за баришами. На автора чекало багато клопотів: найняти приміщення, зібрати осіб, готових прослухати читання, добитися прихильності слухачів, які потім могли б похвалити його творіння на форумі, для чого треба було прихилити їх до себе смачними обідами. Літературні обіди в епоху Августа були поширеним явищем, сатира мала що сказати про такі обіди, де страви були такого ж низького рівня, як і поетичні твори господаря — того, хто влаштовував обід. У цей же період виникли й розквітли перші літературні салони, які в подальшому пройшли, набуваючи різних форм, через середньовіччя з його поетичними турнірами при дворах, потім перетворилися на зібрання гуманістів і, нарешті, вийшли в ті блискучі сузір'я літературних салонів, що їх мала кожна епоха французької літератури, і які не згасли й понині. То були генеральні штаби кампаній для здобуття слави. Через ці салони проходив шлях до нагород і орденів, до синекур, які змінили колишні бенефіції та пребенди, до вигідних угод з видавцями й директорами театрів, до редакцій впливових журналів і, нарешті, шлях до Академії. Командували там жінки, і не один лавровий вінок з тих, що не втратили свіжості й по сьогодні, був сплетений їхніми гарними й вправними руками.