Стосунки між письменником і словом складаються по-різному: один, за висловом К. Ростворовського, "бореться з ним, як з тигром", інший пестить його, як Анатоль Франс, чиїм улюбленим девізом було "caressez la phrase" ("пестіть фразу"), Емпедоклова пара, Любов і Незгода, править нашим світом. Є письменники і мислителі, що перебувають зі словом у вічній ворожнечі: мовляв, завжди воно їх обдурює, завжди виявляється невдалим, незграбним, неслухняним до їхніх вимог. Вони ладні розірвати його, знівечити, змінити, аби лише наткнутися на поєднання, потрібне для їхніх думок і образів. У одних це відбувається через велику кількість понять, якими вони володіють, у інших — через мізерність словарного запасу. Для перших виходу немає, тому що їм ніколи не вгамувати бурю, яка несамовитіє в їхніх думках, зате інших може врятувати співдружність зі словами. Треба здружитися з ними, і тоді вони відкриють свою скарбницю. Хто цього не зробить, прирече себе на безвихідну нужду, буде змушений користуватися дедалі вбогішою мовою, звикне до висловів заяложених або до смішного заплутаних.
Буало, довірливо прийнявши думку Горація, переможно вигукує:
... коли думками повна голова,
Гукнеш — і всі до тебе прибіжать слова.
Жоден істинний поет, жоден майстер прози не підпишеться під цими легковажними словами. Один з найбільших поетів сказав нам, що "мова до думок не щира", і як часто думка й слово розділені між собою прірвою! Звичайно, ми мислимо словами, але те, що в них виражається,— це тільки поверхня думки або її загальні контури. Найважче починається з моменту, коли ми намагаємось висловити думку цілком, до дна.
"З усіх можливих фраз,— каже Лабрюйєр,— які покликані виразити нашу думку, є лише одна істинна. Не завжди знайдеш її в мові чи в письмі. А тим часом вона існує, і все, що не являється нею, недолуго й погано і не задовольнить людину високого розуму, яка бажає, щоб її зрозуміли". Ось у цій "людині високого розуму" міститься кожний добрий письменник, а в бажанні, "щоб її зрозуміли", поет братається з філософом, а думка з образом.
Образ — найістотніший елемент поезії, можливо, єдиний, якому ніщо не загрожує — ні час, ні поетична мода. Міняються течії і напрямки, теми й сюжети, мотиви й настрої, міняються умовності, які визначають вибір слів і версифікацію, проте образ лишається завжди, чи то в безпосередній формі, чи в метафорі, чи в порівнянні. Образ—кров поезії.
Поезію, яка побажала б жити тільки абстрактними поняттями, просто годі собі уявити, вона не існує поза образом, і якість останніх визначає і її якість. Образ повинен бути одкровенням, повинен бути виражений свіжими словами, повинен виявляти те, чого жодне око досі не помічало, повинен бути повним, багатим, містити якомога більше барв і обрисів при невеликій кількості слів. І як від каменя, кинутого у воду, чимраз ширше розходяться кола, так і від поетичного образу має розширюватись коло наших думок, охоплюючи дедалі більшу сферу асоціацій. Поетичний образ візуальний, як і справжнє зображення, мальоване фарбами, але для поетичного образу єдиним матеріалом служить слово, і від сили, влучності, виразності, краси вживаних слів залежить усе.
Любов до слова — важка любов. Часто-густо слово не піддається і найполум'янішій пристрасті закоханого в нього митця. Але його завжди перемагає терпіння. "Два з половиною дні я витратив на одну фразу, де, по суті, йшлося про одне-єдине слово, яке мені було потрібне, і я ніяк не міг його знайти. Я повертав фразу і так і сяк, стараючись надати їй форму, в якій уявлюваний мною образ став би видимим і для читача, в таких випадках ut nosci* досить одного штриха, найменшого відтінку..." — писав Віланд Мерку. Історія поезії благоговійно зберігає спогади про сонети, які дозрівали в умах авторів протягом кількох років, сповнених натхнення, розчарувань, відчаю, з безконечними переробками, і в ці чотирнадцять віршованих рядки вписувалась довга й драматична легенда про любов, любов пристрасну й непоборну, до слова. Хосе Марія Ередіа ЗО років працював над збірником сонетів під назвою "Трофеї". Арвер прославився одним-єдиним сонетом, і про нього не забудуть згадати в жодній книзі з історії французької літератури, навіть в енциклопедичних довідниках під прізвищем автора цитується вірш, який кожен знає напам'ять: "Ma vie a son secret, mon âme a son mystère..." ("Є в житті моєму свій секрет, у душі моєї — таємниця...").
* Щоб пізнати (латин.).
Крім нечисленних винятків на зразок легковажного Луцілія, який міг, за свідченням Горація, протягом години продиктувати двісті рядків, стоячи на одній нозі, або плідного Ламартіна, який володів легким пером (що помітно з його творів), майже всі поети зовсім не були схожі на свої пам'ятники, де їм вистачає арфи й крилатого генія, що схилився над вухом у ролі суфлера. Словацький у період містицизму признавався, нібито пише тільки те, що йому диктують ангели, одначе рукопис "Короля Духу" свідчить, як уперто й пристрасно поет шукав досконалої словесної форми, як боровся з непіддатливим іноді словом, а між тим для нього слово було куди слухнянішим, ніж для багатьох інших.
Письменники в Польщі не надто охоче висловлюються про власні й про чужі пошуки та досягнення в галузі стилістики. У нас не могли б з'явитися листи, якими (і в таку епоху!) обмінювались між собою Расін і Буало, котрі вели суперечки про правильні й неправильні звороти. Не бувало в нас і дискусій (а якби вони виникли, то їх, мабуть, підняли б на сміх), які на товариських обідах влаштовували Флобер, Доде, Золя, Тургенев, Гонкури, перелицьовуючи окремі вирази й слова. Настороженість у цих питаннях властива навіть і тим французьким письменникам, котрі на зразок Клоделя з презирством відвертаються від "ідолопоклонства перед словом", одначе ж у недавно опублікованому його листуванні з Андре Жідом ми читаємо:
"Який ви неперевершений стиліст! Як блискуче користуєтесь синтаксисом! Я запам'ятав сторінку, де зустрічаються в одній фразі два недоконаних минулих в умовному способі, що пройняли мене захватом". Сам Гонкур не зміг би піти далі, Гонкур, який після прочитання двох грубих томів "Ви ховання почуттів" знайшов для вираження свого захоплення лише два слова: "les cris suaves" ("солодкі зойки"). Цей взасмний контроль вимагав від письменників дисципліни, беї неї французька мова не набула б своїх чудових якостей.