У XX столітті становище стало більш вигідним. Авторське право забезпечувало письменнику захист його власності, передбачало найдрібніші можливості порушень і, пов'язане з міжнародними угодами, сприяло збільшенню прибутків автора від публікацій за кордоном, від перекладів. Найбільше на цьому виграли письменники, які писали мовами, широко поширеними в світі,— англійською, німецькою, французькою; але з допомогою перекладів чи театральної сцени автори навіть дуже малих країн завойовували світовий ринок, як, приміром, скандінавські письменники. Траплялися приголомшуючі успіхи, особливо це стосується роману й драми. Так, Арнольд Беннет (одна з його п'єс не сходила зі сцени протягом кількох років) заробив стільки, що він, цей скромний чоловік, не знав, куди подіти гроші. Кіно відкрило нові джерела прибутків, часто мільйонних. І цей золотий дощ, як звичайний, осипає будь-кого: збагачуються не тільки великі й видатні письменники, але й менш відомі, яким це вдається без особливих зусиль. Наприклад, сентиментальний дамський роман в Англії, а в Америці — кримінальний, можуть за місяць зробити їхнього автора багатієм, але ні слави, ні визнання він не здобуде, бо вже під кінець року ніхто не згадає його прізвища. В літературі розвелося, як ніколи, багато спекулянтів і спритників.
Цьому сприяло перенесення комерційної цінності з самої книжки на побічну продукцію. Так, в Америці сам автор, а особливо видавець оцінюють рукопис не просто як роман (історичний чи біографічний), а як потенційний сценарій для кінофільму, теле— чи радіопостановки; перевагу віддають творам, що готуються для журналів і так званих дайджестів, де гонорари дуже високі.
Вперше в історії літератури письменник отримав матеріальну незалежність, а також позбувся необхідності канючити в меценатів, виконувати їхні примхи,— бо став заможною людиною. Здавалося б, тепер кожний митець може вільно творити, керуючись лише голосом натхнення. Проте цьому перешкоджали вади людського характеру. Для багатьох заможного мецената мало-помалу замінила безіменна читацька маса, юрба покупців книжок, які не піддаються обліку. Цьому новому володареві виявляють ту саму шанобу, в той же спосіб йому лестять, бажаючи завоювати його прихильність, і з такою ж тривогою ловлять ознаки його невдоволення. Успіх у читачів замінив колишню нестійку славу, що грунтувалася на прихильності до письменника еліти. Цей щедро оплачуваний успіх примушував вгадувати смаки широкої читацької маси й догоджати їй. Не один письменник в такій ситуації втратив добре ім'я і загубив талант. Тому в XIX столітті, особливо в першій половині, так часто лунали голоси обурення і попередження з боку тих, хто, стежачи за розвитком нових умов у житті літератури, викривав її меркантилізм.
Завдяки автору розцвів і видавець. У давні часи він був постаттю непомітною: виступав і хазяїном переписувачів, і лоточником, і друкарем, і книгопродавцем. Звикнувши одержувати ніким не контрольовані бариші за рахунок чужої праці, він спершу дуже занепокоївся від змін у правилах, введених у книговидавничу справу, намагався обійти їх, вдаючись навіть до шахрайства. Однак невдовзі зрозумів, що на законній основі можна заробити набагато більше, бо закон давав йому в руки зброю в боротьбі з конкурентами, переслідуючи всілякі передруки, переробки й таке інше.
Значення і могутність книговидавничих фірм зросли надзвичайно. Автори перейнялись до них великим пієтетом, і багато їх мали необережність ще в молодості, при виданні своєї першої книжки, зв'язати себе з видавництвом пожиттєвою угодою. Така залежність письменника від видавця в деяких країнах збереглася й до сьогодні, у Польщі ж новий закон про авторське право прийнято років двадцять тому. Часто траплялося, що надзвичайна популярність книжки давала прибуток лише видавцеві, який придбав цей твір за мізерну суму в "цілковиту власність". Як колись у меценатів, письменники були "на утриманні" у видавців, зобов'язуючись за певну суму кожного року постачати відповідну кількість друкарських аркушів. Це дуже нелегкий хліб. Але бувало й так, що видавець робив ставку на автора маловідомого, з невисокою продуктивністю й субсидував його роками, вірячи в його талант і майбутній успіх. Тисячі таких взаємозв'язків між письменником і видавцем з усіма відтінками недовіри, підозріливості, неприязні, ненависті, а також і віри, симпатії, дружби переповнюють історію книговидання, куди вписані всі письменницькі біди й радості.
Настирливою ідеєю Бальзака були гроші, що робило його схожим на інших співвітчизників, адже майже кожен француз носить у собі частку Гарпагона. Бальзак належав до покоління, яке прагнуло будь-що розбагатіти, в своїх книжках він оперував величезними сумами, зазираючи в гаманець кожному із своїх персонажів, в особистому житті плекав запаморочливі фінансові ідеї, мріяв нажити велике багатство. Та коли розпочав здійснювати черговий свій проект, обріс боргами й уже не міг позбутися їх. Пересвідчився, але надто пізно, що його єдина золота жила — власна творчість. На жаль, йому довелося працювати на кредиторів. Писав під їхнім батогом, підхльостуваний термінами, що поступово вбивало і тіло, й душу. Маючи достатньо сил для тривалого життя, він геть вичерпав себе ще до п'ятдесяти років. Чи ж можна дивуватися, що саме він виявився найяскравішим, найпопулярнішим захисником авторського права? У відкритому листі "Французьким письменникам XIX століття", надрукованому в "Revue de Paris" ("Паризькому огляді") у листопаді 1834 року, Бальзак не тільки викриває всі вади законодавства, що охороняло тоді права письменника, але й висловлює думку про необхідність створення Товариства літераторів, того самого Société des Gens de Lettres, одним з перших керівників якого він був і яке існує й зараз. Але, дбаючи про інших і про майбутнє, собі зарадити уже не міг.
Вальтер Скотт також був жертвою грошей. Рання і гучна слава принесла йому колосальні доходи. Бажаючи зміцнити своє становище, він став компаньйоном видавничої фірми, що публікувала його книжки. Але 1826 року фірма збанкрутувала і на письменника звалився борг — 117 тисяч фунтів. Гордий і вразливий, Вальтер Скотт знехтував допомогу Королівського банку, не прийняв кількох десятків тисяч фунтів від безіменних пожертвувачів. З цього моменту він працював до запаморочення, писав роман за романом: один гірший за інший. І через п'ять років помер від виснаження.