Другого дня Микола Іванович виїхав з Києва, бо літературні справи примушували його повернутись до Петербургу.
XX
Приїхавши 10 серпня 1873 року до Петербургу, Костомаров того ж дня написав листа до Аліни. Він скаржився на примушену розлуку, писав про свій сум і просив дбати про своє здоров'я та лікуватись.
Безцінна Аліно Леонтіївно, мій незмінний вірний друг — старий друг, що кращий нових ста двох.
Мені, мій друже, надто сумно: я знайшов тебе, ніби для того, щоб загубити знов. Коли б ми жили в одному місці, приміром, я в Києві, абож ти в Петербурзі, я б помирився з сумною неможливістю з'єднатися з тобою шлюбом. Я. принаймні, міг би часто бачити тебе й бути тобі завжди корисним, але тепер, не зважаючи на залізниці й телеграфи, нас роз'єднує велика просторінь. Прошу тебе, зверни увагу на своє здоров'я, порадься з ескулапами, дай їм можливість оглянути тебе, щоб вони могли напевне розв'язати питання про твоє здоров'я.
Тисячу разів цілую тебе, моя вічно дорога, незмінна Аліно. Цілую милих, чудесних дітей твоїх.
Матушка моя тобі вклоняється.
Твій назавжди М. Костомаров.
Серпня 10, 1873
С.-Пб. В. О., IX л., б. N0 9, п. 5
Між Аліною й Миколою Івановичем почалося жваве листування. Коли Миколі Івановичу через щось здавалося, що Аліна не поспішає з відповіддю на його лист, він запитував телеграмою, чи не погіршало її здоров'я.
Йому так хотілося бачити Аліну, бути з нею, що він навіть уже на Різдво збирався їхати на південь, на Україну, до неї. Та, обміркувавши справу з усіх боків, зваживши роки, холод, негоду, далеку путь, остаточно умовились, що Микола Іванович приїде до Аліни в Дідівці вже на весні, в квітні.
Про свою зустріч з Аліною Костомаров поділився вражіннями з давнім своїм приятелем Мордовцем. Микола Іванович багато розповідав про саму Аліну Леонтіївну, про її дівчаток, що йому дуже сподобались, особливо менша, рожева з синьо-зеленими очима, Соня. Ще зовсім дитина, мале, вона була сміливіша і одвертіша од своєї старшої сестри Юлі. З захопленням говорив Костомаров про цю задерикувату, веселу дівчинку.
Казав Микола Іванович і про те, що він пропонував Аліні одружитись, та що вона рішуче відмовлялась, посилаючись на свою хворість.
Костомаров питав ради у Мордовця.
— Я не гублю сподіванки, — казав він, — що коли Алінине здоров'я покращає, вона згодиться на шлюб.
Та Данило Лукич був рішуче проти цього надто пізнього шлюбу (57 плюс 43 рівно століттю). Він посилався на незручність: вводити нову господиню в дім, де завжди панувала стара мати, й говорив про ніякове становище, що утвориться в Костомарових і викличе багато прикрих непорозумінь. Він рішуче ставав на бік Тетяни Петрівни.
Уявляючи собі Костомарова в ролі "молодого", Мордовець сміявся. Він жорстоко нападав на претендента в "молоді", з його "звичками" — наслідками років сидячого життя та хворобливости... Він знущався з його "дудочок", що без них він не міг обійтись у певних, потрібних випадках. Він малював йому "опочивальню молодих" у таких фарбах, що Микола Іванович качався зо сміху.
— Ану, ну, розкажіть, який я буду молодий. З дудочкою?
Микола Іванович бігав, зігнувшись, по кабінету, хіхікав і робив "чуфізи", йому одному властиві гримаси. Ці жанрові сценки були варті пензля Маковського.
Отже, вирішено було — не одружуватись, доживати свій вік "козаком-бурлакою".
Лежить козак під вербою, На купині головою, Не думає, не гадає, — Стрепенувся та й полинув, — Тільки вітер чубом має...
Тієї зими Костомаров працював над своєю "Русской историей в жизнеописаниях". Зір Миколи Івановича все слабшав і слабшав, але іноді очам його кращало й він міг читати й писати сам. На весну року 1874 в нього було виготувано вже 4 випуски його "Истории", а в квітні місяці він поїхав на Полтавщину до Аліни.
Микола Іванович зійшов на станції Ніжин.
Дарма що був квітень і було тепло, Костомаров був одягнений у зимове пальто й величезні калоші-"човни". Калоші Миколи Івановича були такі великі, що він не ходив, а, не підіймаючи ніг, совав ногами, сунувся.
Носію, що тяг за ним речі, він, турбуючись, нагадував:
— Тут, голубчику, повинні бути за мною коні з Дідівців. Так ти, того, погукай. А я тим часом піду до залі чайку попити.
І він, покрехтуючи й підтюпцем бігши, поспішав пероном, неуважний і розкидливий, як завжди, не помічаючи нікого навколо себе.
Він почув:
— Старий, милий друг!
Аліна стояла перед Миколою Івановичем і тягла його за рукав.
Микола Іванович здивувався і зрадів з такої несподіванки. Цілуючи Алінину руку, він сказав:
— Яким побитом? Як це ти наважилась виїхати назустріч?
— Тебе скоріше побачити!
Микола Іванович стискав їй руку, гладив, цілував; вдивлявся їй в вічі. Радів. Очі й обличчя в Аліни сміялися, світилися.
Квітень завжди є квітень: квітневу зустріч завжди осяяно теплим соняшним сяйвом, овіяно запашним весняним вітерцем.
У тому, що Аліна приїхала зустріти його на станції, він бачив доказ, що здоров'я її покращало. Йому було приємно бачити її; його зворушило, що вона дорожить часом бути вкупі з ним, що вона захтіла їхати з ним удвох в цей день, який він мав провести в дорозі сам.
Од Ніжина через Прилуки до Дідовець 70 верстов.
їхали великим поштовим шляхом. Весняний ранок був теплий, запашний і соняшний. Повітря було дивовижне. На блакитному небі купчилися великі білосніжні хмари й між ними мліла яскрава синява.
Дорога від Ніжина до Прилук, а звідтіля до Дідовець не являє з себе нічого особливого, але весна з її животворним впливом, з її безтурботно-радісними співами жайворонків, з її свіжістю, прозорістю й тишею, викликала в Миколи Івановича радісний настрій. Він весело вітався з стрічними селянами, з захопленням дивився, як на тлі блакитного неба викреслювалися силюети волів, плуга й погоничів. Засипав Аліну десятками питань про сільське життя, сучасні народні звичаї, селянські настрої, землю, добробут. Усе йому казалось новим і цікавим.
М'який вітерець, що дув з полів і приносив з собою пахощі вогкої землі, обвівав обличчя. Аліні було дуже важко упевнити Миколу Івановича одягнути шапку, не скидати її й не розстьобуватись. Було видко, як на полях над зеленою озиминою парує. Віяв вітерець, торкався обличчя, рук, линули легкі хмарки, й по зелених полях проходили від них тіні.